О Б Гаєвська - Синергія соціального управління - страница 1

Страницы:
1  2 

4. Соціально-економічний розвиток України: за січень—лютий 2011 р. — К.: Державний комітет статистики України, 2011. — 29 с.

5. Сидоренко О. Успішний вихід аграрних компаній на міжнародні ринки: теорія та практика // Agroexpert. — № 6. — 2011. — С. 108—111.

6. Статистичний щорічник України за 2009 рік // Державний комітет статистики України, 2010. — 561 с.

7. Инвестиционный климат // Ведение аграрного бизнеса в Украи­не. — 2011. — С. 15—16.

Стаття подана до редакції 03.10.2011

УДК 005.35;316.3(47)

О. Б. Гаєвська, д-р філософ. наук, проф. кафедри політології і соціології, ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

СИНЕРГІЯ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ

АНОТАЦІЯ. У статті пропонуються сутнісні характеристики синер­гетичних процесів у соціальних системах, які полягають у діалек­тичному зіткненні організації і дезорганізації як об'єктивному стані соціальних об'єктів, що породжує управління як спосіб досягнення гармонізації відносин людина — суспільство — природа.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: синергетичні процеси у соціальних системах, організація та дезорганізація, гармонізація відносин людина — су­спільство — природа.

АННОТАЦИЯ: В статье предлагаются сущностные характеристи­ки синергетических процессов в социальных системах, которые заключаются в столкновении организации и дезорганизации как объективном состоянии социальных объектов, что порождает управление как способ достижения гармонизации отношений че­ловек — общество — природа.

КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: синергетические процессы в социальных системах, организация и дезорганизация, гармонизация отноше­ний человек — общество — природа.

ANNOTATION: The article looks over essential characteristics of synergetic processes in social systems, which lie in dialectical collision of organization and disorganization as objective state of social objects, which views governance as a means of achieving harmonization in human being — society — nature relationships.

KEY WORDS: synergetic processes in social systems, organization and disorganization, harmonization in human being — society — nature relationships.

© О. Б. Гаєвська, 2011

22

Актуальність. Прагнення людства, його кооперативних форм діяльності організувати природу для себе породжує нескінченну кількість соціальних впливів. Але вони, навіть сьогодні, ще недо­статньо взаємно згармонізовані, що породжує дезорганізацію, створюючи певні антиподні механізми в самому організаційному процесі, хоча і перші, і другі мають виступати в ролі лише об'єк­тивного фактора управління, його діалектичного джерела розвит­ку. Подібний стан безпосередньо накладається і на природу: в певному розумінні людина як елемент природи виступає в тако­му контексті, як її організаційне утворення, причому й за своєю внутрішньою будовою, яка також має певний набір взаємо­пов'язаних елементів, оскільки організація цієї «взаємодії» є функ­цією людського мозку. Тобто соціальна організація породжує управління через такий природний «штаб», як людський мозок так само, як і біологічна організація через спадкову інформацію управляє рухом живих організмів. «Якщо суспільство, класи, групи руйнівно стикаються, дезорганізуючи один одного, то саме тому, що кожний такий колектив прагне організувати світ и люд­ство для себе, по-своєму. Це — результат окремості, відокремле­ності організуючих сил, результат того, що не досягнута ще їх едність, їх загальна, злагоджена організація. Це боротьба ор-ганізаціних форм», як вчить нас богданівська «тектологія». [4]

Досить переконливо синергетична картина розвитку соціаль­ного управління представлена у монографії Л. Д. Бевзенко «Со­циальная самоорганизация: Синергетическая парадигма» [3] На думку автора, «Концепція самоорганізації чи синергетика на те­перішній час оформлюється в особливу науку, предметом якої є самоорганізаційні механізми виникнення порядку в системах найрізноманітнішої природи. Йдеться про механізми самовлад­ного, спонтанного макроскопічного упорядкування, виникаючого від самої сутності системи, самостійного структурування, вини­каючого в таких системах при певних умовах». Л. Д. Бевзенко прямо пише, що синергетика досить органічно слугує соціально­му управлінню, яке, на думку автора, покликане «враховувати не тільки власні цілі, а й зустрічну активність власне управлінського середовища, яке потребує як інших принципів вироблення управ­лінської стратегії, так й якісно інших тактичних кроків по здійс­ненню такої стратегії. Принципи ненасилля, високої відповідаль­ності, колегіальності виявляються не просто побажаннями, а необхідними умовами вироблення управлінських рішень, які враховували б нелінійні ефекти середовища». Стосовно ж коопе­ративних засад соціального управління, то бачення Бевзенко Л. Д.таке: «Виникаючі кооперативні структури не виникають на осно­ві зовні заданих цільових конструкцій, а являються імманентною властивістю самого середовища, імпліцитно вміщеній у ньому можливістю, яка реалізується при певних умовах».

Природні основи людської діяльності, їхня адекватність поро­джують те сліпе копіювання, яке слід вітати, оскільки йдеться про відтворення організаційної структури природи в організацій­ній структурі методів її соціального пізнання. Саме тому людська психіка і фізика виступають в ролі елементів природи, яким при­таманне організаційне розчленовування і тому вони потребують управлінського об' єднання. Відтак, постійна «діяльність» щодо гармонізації «відносин» між ними входить в управління як його органічна основа. Перенесення ж такого управління на всі види діяльності слід вважати методологічно виправданим. Тому не­можна не погодитись з думкою з цього методологічного для нау­ки соціального управління питання з авторами книги «Філософія управління»: «Недостатня усвідомленість сутності управління і неналежна узгодженість з об' єктивними механізмами самоорга­нізації, особливо з природними законами, в тому числі й відсут­ність розуміння необхідності цього узгодження, стають причина­ми частих, інколи надзвичайно глибоких і тривалих кризових ситуацій». Управління, управлінська діяльність виступає, за ви­словом авторів книги «Філософія управління», фактором соціа­льного розвитку. Дійсно, одним з основних завдань управління, як відмічають В. Кремень, С. Пазиніч та О. Пономарьов, «є своє­часне виявлення суспільних суперечностей, визначення їхньої природи, належне їх розв' язання та усунення з метою зняття на­пруженості, конфліктності, подолання кризових ситуацій у відпові­дній соціальній системі. Внаслідок цього створюються умови, спри­ятливі для ефективного функціонування і розвитку системи» [6].

Проте організація на рівні людини, її психофізичної структури в соціальному плані тривалий час не знаходила достатніх можли­востей для свого прояву. Найпотужнішою «соціальною акцією» в історії соціальної організації як відтворення природи був поділ праці, її спеціалізація. Як про це пише видатний учений О. О. Бог­данов: «Розподіл праці став основою перетворення соціального життя людей в цілому та мислення, зокрема» [4]. Саме спеціалі­зація, створюючи власні методи самоорганізації, посилила роль управління, яке солідаризує методи, знаходить у них дещо таке, що відображає загальне та особливе в будь-якому об' єкті спеціа­лізації. I в цьому розумінні управління є координатором природи, оскільки воно організовує відносини спеціалізації з природноюструктурою, постійно працює над тим, щоб спеціалізація, зокре­ма, трудової діяльності, не суперечила спеціалізації в іншому ви­ді діяльності, що і є в найзагальнішому вигляді управлінням, себ­то упорядкуванням, організацією взаємодії елементів. Цю думку методологічно підтверджує В. Г. Афанасьєв у своєму творі «Об­щество: системность, познание, управление»: «З виникненням людини сформувалось суспільство, система якісно нового поряд­ку, ніж жива система, система, в основі функціонування і розвит­ку якої лежить найміцніший антиентропійний фактор праця, здібність до обміну з природою» [2]. I в цьому розумінні, розви­ваючи думку В. Г. Афанасьєва, наукове знання як і знання взагалі виступає в ролі організуючої енергії основних відносин, що іс­нують у світі: відносин між людиною та природою, а в організа­ційному контексті між частиною (людиною) і цілим (приро­дою). Фундаментальна основа тут присутня зі всією очевидністю, що дозволяє зробити висновок про те, що цивілізація як відтво­рення людської діяльності є в управлінському сенсі засобом ор­ганізації відносин людина-природа, оскільки не володіючи такою властивістю, вона вивела б людину на рівень розумного руйнів­ника основи власного існування. В цьому сенсі слід вважати ор­ганізуюче начало в природі у формі управління її елементами, в тому числі й людиною, проявом вищого розуму, тієї основи, яка є гарантією розвитку всесвіту взагалі.

Тому спеціалізація елементів організації людської діяльності у формі поділу праці є природним відображенням природних по­треб, законів природи, а взаємодія спеціалізацій організацій­ною сутністю управління.

Кооперація в запропонованій теоретичній конструкції є фор­мою єдності організаційних спеціалізацій, в якій управління ви­ступає в ролі енергії їх єднання. Саме таку точку зору про коопе­ративні засади спільноти висловлює російський теоретик со­ціального управління А. Г. Гладишев у своїй книзі «Социальное управление: теория и методология», виділяючи одну з чотирьох основних ознак спільноти: «Соціальна взаємодія (сусідські відно­сини, загальні правила і норми поведінки, спільний уряд, суспі­льні послуги, організаційний взаємозв' язок у виробничій діяль­ності тощо» [5]. I в цьому ж розумінні можна говорити про будь-який механізм як певний набір елементів, який має свою синерге­тичну енергію, функціонування саме як кооперативного утворен­ня яких можливе тільки завдяки управлінню. При цьому не так важливо, в якому вигляді виступає це управління: у вигляді енер­гії руху чи усвідомленої організаційної необхідності. I в тому, і віншому разі елементна організація джерело управлінської ор­ганізації.

Мета. Отже, синергетична сутність управління функціонально виявляє себе в упорядкуванні спільної діяльності людей, вищою формою якої в історії цивілізації є кооперативна організація. Са­ме необхідність та актуальність визначення ролі синергії в уп­равлінні кооперативною діяльністю, її змісту, тенденцій розвит­ку, тієї ролі, яку вона відіграє в управлінні, диктується практи­кою управління, тими завданнями, які перед управлінням ставить сучасний розвиток самої кооперації, що й визначило мету пропо­нованої статті.

Організаційна будова кооперації як спільність спеціалізацій у міру свого розвитку постійно породжує енергію неорганізованос­ті, яка характеризується передовсім порушенням рівноваги еле­ментів. Соціальні катаклізми як дезорганізаційні процеси потре­бують вищої енергії управління: як відтворення організаційної сутності будь-якого об' єкта воно покликане створювати його ін­тегральні засади. Людська біда в тому, що зняття цих катаклізмів має власні часові фактори. Розуміння цієї невідповідності й по­винно лежати в основі ідеї соціальної організації, яка може від­битися в науковому знанні про кооперативний потенціал людст­ва, який є умовою його існування. Поява такого наукового знання також викликана об' єктивною організаційністю суспільного про­гресу, хоча така поява може відбутися в часі зі значним відста­ванням. Цей дисбаланс між знанням та об' єктом пізнання також свідчить про організаційне джерело управлінської необхідності, тим більше, що тут необхідний певний організаційний досвід, не кажучи вже про те, що сама соціальна організація викликає необ­хідність інтеграції як умови виживання соціуму. При цьому не слід вважати, що в організаційному розвитку людства, а відтак і в управлінні, обов' язково має бути присутній момент апогею, на­приклад, у вигляді військового зіткнення. Науковий розрахунок потенціалу організаційного руху в часі і просторі як реальна по­треба став основою теоретичного осмислення цього руху, пере­творення його в знання, зокрема, в науку управління як таку ор­ганізаційну науку, яка покликана постійно послаблювати або навіть знімати самі джерела появи або розвитку такого типу про­тиріч.

У цьому сенсі як розрахунок потенціалу організаційного руху управління виступає як організація організації, і тому воно повинно визначити способи організації, узагальнити і систематизувати їх, запропонувати певні схеми можливих організаційних форм. При­чому найвищим призначенням у цьому контексті є подання будь-якої спеціалізації в сукупності спеціалізацій, і робити це необхід­но через певну індуктивну форму, основою якої має бути розу­міння явища організації-дезорганізації. А позаяк саме в організа­ційному аспекті представлений світ живої та неживої природи, науки, що вивчають його, можна вважати організаційними нау­ками. Хоча без управління організація позбавлена сенсу, вона просто не може існувати. Тож можна говорити, що організація породжує управління.

Цей висновок підтверджується далі не менш переконливими характеристиками, головними з яких, на наш погляд, є такі.

У своїй глибинній, навіть біологічній, основі людина є части­ною природи і тому з організаційного погляду на своєму видово­му рівні відтворює її структуру. Оскільки це відтворення струк­турне, то й діяльність людини із самозбереження та саморозвитку можна подати як структурне утворення. У найпростішому зобра­женні людська діяльність спрямована на два основні процеси: об' єднання та роз' єднання певних елементів. Перше та друге на­віть у технологічному розумінні є організаційною основою ство­рення будь-якого продукту з тією неодмінною умовою, що роз' єд­нання та об' єднання потребують суб' єкта вторгнення, який, та­ким чином, перетворюється на організаційне джерело, тобто на управлінця. У складнішому варіанті ці два акти в реальній діяль­ності мають неоднаковий зміст по відношенню до результату, що викликає необхідність точного розрахунку їх впливу на їхній продукт, а це і є управлінська діяльність. Здійснюється, таким чином, розумова операція, яка і є змістом діяльності управлінця. Упорядкування, яке розглядається в кібернетиці як вищий сенс управління, і є в найзагальнішому вигляді попереднє зіставлення елементів, які належить об' єднати чи роз' єднати. Повніше це зі­ставлення подано в теорії алгоритмів, яка спрямована на розумо­ве відтворення організаційних структур предметів діяльності та самої діяльності, але розумову можливість такого їх розрахунку, який дасть можливість показати природну організацію в кінце­вому продукті діяльності людини. Тому теорія алгоритмів — це розумове відтворення природної організації, яку повинен збагну­ти управлінець для того, щоб створити за допомогою власної діяль­ності продукт, який не суперечить законам природи, інакше він перетвориться на її руйнівне начало. Але це буде те роз' єднання елементів, яке в часі розтягне його настільки, що перетворить сам процес роз' єднання в трагічне для людини явище, на чому, влас­не, і побудована вся історія людства.

Зрештою, об' єднання чи роз' єднання елементів за допомогою управління створює певну систему, в якій перше та друге вирі­шує долю її існування залежно від того, як відбуваються ці про­цеси та функціонує система.

В цьому сенсі управління доленосне по відношенню до систе­ми, оскільки саме воно знаходить у різноманітності елементів, часто-густо протилежних, такі властивості, які можуть живити цю систему, в певному розумінні містити її. Цей процес постій­ного відбору входить до управлінської діяльності як її змістовий елемент, що позначено в кібернетиці зовні невибагливим термі­ном «упорядкування». В певному сенсі найвищий сенс організа­ції, управління і полягає в тому, щоб знайти в об' єкті якнайбіль­шу кількість споріднених елементів, об' єднати їх на основі цієї спорідненості і під час системного їх існування роз' єднувати їх та знову об' єднувати у відповідності з цільовою гармонією, з енергією, яку вони створюють під час спільної діяльності. Розра­хунок цієї енергії ще одне смислове навантаження організації як детермінанта управління. Причому йдеться не про абсолютну схожість (таких елементів практично не існує), а про можливість органічного входження до системи, що й визначається організа­ційним сенсом управління.

Тому управління виступає як ланка системи та її частина, яка «зайнята» її елементами і таким чином від міри досконалості са­ме цієї частини як об' єднуючого начала залежить у кінцевому підсумку використання розуму в соціальній організації. В глобаль­ному сенсі це і є формула розвитку людства.

Проте, для організаційного впорядкування елементів знахо­дження подібного як системно скріплюючого матеріалу може бу­ти недостатнім. Виникає необхідність здобуття із загальної сис­темної енергії тієї температури, яка може мати достатні власні підстави для такого об' єднання. Це відома головна ланка, що по­дана в науці управління як умова ланцюгової реакції, як зосере­дження загального в особливому, а часом і в одиничному, що й робить його «скріплюючим» фактором. Саме в цьому організа­ційному явищі виникає управління як каталізатор руху, як зосе­реджена в суб' єкті управління енергія впорядкованості системи, яка постійно живить усі елементи системи. Управління тут ви­ступає як організуюча основа, як той «натхненник і організатор», який у соціальному плані зображується як лідер або доктрина. Головною умовою ефективності та доцільності самого існування такого організаційного феномену є якнайглибше входження до системи елементів і якнайадекватніше відтворення їхньої енергіїу власному організмі. В цьому розумінні потенціалом організації, управління слід вважати не наявність надприродної, часто містич­ної основи в лідері, в управлінні, а якнайглибше проникнення в об' єкт управління, якнайточніший розрахунок його можливостей та потреб, його організаційного потенціалу. Цей потенціал у роз­рахунковому розумінні повинен бути представлений першою та останньою ланками, між якими він розташований. Причому це не той мінімум та максимум, який кількісно визначає якісний потен­ціал об' єкта, а встановлення можливої ефективності в постійній динаміці росту, в тій нескінченності, в яку слід покласти зовні нереальні часові та просторові фактори. Саме це слід подавати як вищу управлінську математику, як вищий професіоналізм керую­чого незалежно від того, чи йдеться про елемент системи або про всю систему, чи про роз' єднавчу або об' єднавчу дію.

Завдання управління полягає в тому, щоб перетворити ціле, на базі якого має виникнути його нова потужніша якість, що можна охарактеризувати як творчість в управлінні. Організація повинна протистояти дезорганізації, тобто такому стану, коли ціле є носі­єм не тільки більш високої потужності, а, навпаки, «опускається» нижче навіть її простої суми частин. Організація не повинна до­пускати того, щоб певна її частина перетворювалася на основу іншої її частини. В протилежному разі енергія навіть цілого змен­шується, в чому й слід вбачати помилковість управлінської пове­дінки. Зберегти баланс частин, постійно створювати простір для додавання їхньої енергії в напрямку зміцнення не тільки цілого, але й системи як органіки їхньої взаємодії і є в загальному вигля­ді зіткнення організації та дезорганізації. Керуючий як частина організаційної системи не повинен допускати виходу будь-якого елементу за її межі, бо це означає розрив зв' язку, агресію енергії іншої системи чи середовища власної системи. Причому ця агре­сія, як правило, здійснюється в тих елементах системи, які не во­лодіють достатньою енергією для опору, що, звичайно, призво­дить до проникнення в неї негативної енергії середовища її функціонування. Якщо б ця енергія була позитивною, вона була б частиною енергії системи, яка в ній обертається, на чому, власне, й побудоване світове співтовариство як єдність енергетичної різ­номанітності. Інтегративність у ньому проявляється як тенденція, що знімає знак мінус у різноманітності енергій, хоча і на більш високому рівні входить до системи людини як носія природної гармонії. Завдання управління, у цьому зв' язку, полягає в тому, щоб виходячи з можливості нейтралізувати зіткнення енергій або, в кращому разі, використати їх для зміцнення системи, від­повідним чином організаційно перерозподіляючи принаймні точ­ки їх зіткнення. Це має робити управління як елемент системи, який призначений надавати дезорганізації здорове суперечливе спрямування.

Особливо це стосується елементів організації (системи), коли вона не володіє достатньою силою для підтримання рівноваги елементів, що призводить до розриву зв'язків між ними навіть на рівні цілого. Слід вважати такий стан певним негативним яви­щем, яке свідчить про послаблення системного впливу на свій елемент. Головним джерелом такого стану є умови взаємозв' язку елементів, які з' явилися в результаті управлінської недостатнос­ті, оскільки саме ціле, яке не вийшло на рівень системи, не поро­джує такого елемента як управління. За законами розвитку час­тин і цілого їхня взаємодія має вийти на системний рівень, причому тільки за допомогою управління. I в цьому розумінні управління — не тільки наслідок організації, але й, за певних умов, енергія створення самої організації в системному вигляді. Тому вираз «розум править світом» і слід розглядати як об'єк­тивну можливість будь-якого цілого через енергію власної орга­нізації і за допомогою управління виходити на рівень системи, що дуже важливо для людства, яке в своєму історичному розвит­ку прямує від стану недосить впорядкованого цілого до «природ­ного» системного стану. Ілюстративно сучасне світове співтова­риство знаходиться в стані вказаного переходу, і тому прийняті в науці та політиці кваліфікації людства як системи держав не є з погляду науки управління достатньо точними, про що, зокрема, свідчить енергетична нерівність діяльності головного міжнарод­ного управлінського інституту — Організації Об'єднаних Націй.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

О Б Гаєвська - Синергія соціального управління