Г Попадинець - Києво-могилянська академія в контексті розвитку природно-правової парадигми в духовній культурі україни - страница 1

Страницы:
1 

Серія: Філософія

УДК 340.12

Галина Попадинець

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ ПРИРОДНО-ПРАВОВОЇ ПАРАДИГМИ В ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ

В  статті автор  простежує розвиток природно-правової парадигми духовної культури України у філософії Києво-Могилянської академії.

Сьогодні, в часи розбудови незалежної України, дослідження діяльності Києво-Могилянської академії мають велике пізнавальне і практичне значення, а також наукову цінність.

Такі дослідження заповнять прогалини у філософсько-правовому знанні України, дадуть можливість відродити інтерес до вітчизняної філософської спадщини, допоможуть нам повніше ідентифікуватися як нації, працювати на ствердження національної свідомості та самосвідомості, правової культури, бо національно-культурне і державне відродження можливе лише за умови поваги до власної історії, повернення до духовності нашого народу, його гуманістичної культури.

Важливість даних досліджень зумовлена ще й тим, що саме Києво-Могилянська академія упродовж тривалого часу, в складних суспільно-політичних умовах, була втіленням духовної культури нашого народу, тим джерелом, з якого кілька поколінь черпали мудрість й духовні сили для утвердження національної свідомості, свободи особистості й свободи нації. Протягом Х\/\\ - Х\/\\\ ст.ст. вона була єдиним освітнім, науковим та духовним осередком не тільки України, а й усієї Східної Європи, тому незважаючи на всю вагомість КМА, в українській філософії недооцінюється її місце і роль в суспільно-політичному житті України і в державотворчих процесах зокрема.

Не можна сказати, що історія і діяльність Києво-Могилянської академії не цікавила дослідників. Заслуговують на увагу дослідження З.І.Хижняк [1], В.Л.Микитася [2], В.А.Смолія [3], Я.Д.Ісаєвича [4], М.М.Лелекача [5], М.В.Кашуби [6], В.М.Нічик [7], І.Шевченко[8], Я.М.Стратія, В.Д.Литвинова, В.А.Андрущенко [9], проте проблема природно-правових ідей у філософії КМА поки що не знайшла належного висвітлення в науковій літературі, а тому стала предметом нашого осмислення.

В стінах Києво-Могилянської академії працювала ціла когорта мислителів, які зробили доволі помітний внесок у розвиток як державно-правової ідеології України, так і у розвиток національної свідомості українців, ствердження їх національної тожсамості. Це були такі мислителі як: Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Мануйло Козачинський, Георгій Кониський, Дмитро Туптало та інші. Дослідники зазначають, що ці мислителі розвивали в демократичній інтерпретації теорію природного права та суспільного договору, вчення про освічений абсолютизм [10:117].

Професори академії прагнули не до наслідування, копіювання якихось стилів філософування, а до вироблення власного філософування, самостійного мислення. Тут не лише були добре обізнані з доробком у цій галузі своїх попередників (Станіслава Оріховського-Роксолана, діячів братств та Острозького культурно-освітнього осередку), а й ретельно вивчали західноєвропейську спадщину з проблем держави і права. Відомі були твори Платона, Аристотеля, Жана Бодена, Томмазо Кампанелли, Нікколо Маккіавеллі, Томаса Гоббса, Юста Ліпсія, Гуго Гроція та правові кодекси тогочасних держав. Велика увага приділялася проблемі людини , але не меншою була увага і до проблем природи, що засвідчує розвиток філософської думки тогочасної України в європейському руслі. Західна Європа в ту епоху активно розвиває натурфілософію і професори Києво-Могилянської академії знайомляться з творами Ф.Бекона, Б.Спінози, Р.Декарта, В.Лейбніца, К.Вольфа, тощо. Така велика увага до природи не могла не відобразитися на філософсько-правових поглядах діячів академії, і це було цілком в дусі тогочасної епохи, в надрах якої формувалося нове буржуазне світобачення.

У філософській думці досліджуваної епохи на тлі "духовної роздвоєності та сум'яття свідомості" (Н.Яковенко) дуже посилюється інтерес до державно-політичного життя, що в умовах виборювання та становлення української державності було закономірним. Такий же інтерес проявляють, як відомо західноєвропейські мислителі.

Наприклад, Дж.Локк пише глибокий філософський твір "Два трактати про врядування", де розвиває ідею суспільного договору, договірного походження держави, обмірковує проблему обмеження державної влади закону, розвиває концепцію природних прав людини.

Яскравою постаттю в тогочасному духовному житті України був Петро Могила, засновник Києво-Могилянської академії. Його вчення про людину пронизане не лише принципом антропоцентризму, а й принципом персоналізму, засвідчуючи тим самим продовження ним і розвиток гуманістичного спрямування української філософської думки попередньої епохи [11: 56]. Мислитель пильно досліджував людську суб'єктивність. "Усвідом себе сам" - це веління, яке вимагає внутрішнього напруження, немовби нового народження. Звільнися від власного неусвідомлення і здійсни повернення до самого себе, створи тим самим основу для творчого життя, самовизначення і самооформлення. Усвідом себе як національну людину, здійсни самовизначення і в цьому напрямі, дай собі відповідь на питання: Де твої корені? Хто ти?

Основою моральної відповідальності у професорів КМА виступає вільне волевиявлення людини. Вони обмежують втручання Бога у світське життя лишень створенням світу і людини, а людину вважають господарем власного земного життя, яке має узгоджуватися із законами природи. Ці мислителі переконують людину в тому, що пізнання законів природи допоможе їй як природній розумній істоті реально ствердитися в матеріальному світі. Ідеалом людини стає земне щастя в земному творчому житті. Утвердження ідеалу людини активної, діяльної, вольової, розумної, творчої, що здатна приносити користь суспільству і в цій творчій діяльності бути щасливою, є метою етичної науки, що викладалася в КМА.

Стоячи на засадах християнського вчення про свободу волі, вчені КМА визнавали свободу волі, хоча пріоритетного значення надавали розумові, бо він, на їх думку, здійснює моральний вплив на волю.

Твір І.Гізеля "Мир з Богом чоловікові" дослідники визначають як "...керівництво для розуміння" морально-етичних засад представників елітних прошарків суспільства в спосіб життя яких і світогляд уже вторглися новації, носієм яких був новий клас - буржуа [12:185]. Мислитель був палким прихильником ідеї самовладдя людини, тобто свободи її волі, ідеї, що уже дуже тісно пов'язані з гуманістичною концепцією людини. Її корені проглядаються у творах Феодосія Печерського, італійських гуманістів, українських ренесансних мислителів. В "Катехизисі" Л.Зизаній стверджує: "Самовладдям людина привертається до чеснот, а також і до зла" [13: 141].

Ідея самовладдя людини звучала не лише в перекладених творах того часу, але й у проповідях, писаннях полемістів, ораторській праці діячів братств тощо. Ця ідея акцентувала на принципі свободи волі, індивідуальних прав людини, громадських прав і особливо на принципі цінності людського життя. Повертаючись до творчості І.Гізеля, зазначимо, що героєм його творів є реальна людина, залежна від соціальних, політичних, економічних тощо відносин. "Мир з Богом чоловіку" пронизана вірою в людину, повагою до людини та її прав, до її природного права на людську гідність. Мислячи людину як автономну творчу істоту, з розумною волею, з прагненням самоствердження, досягнення земного щастя, активної діяльності на спільне благо. І . Гізель засуджував будь-яке насильство над людиною, приниження, пригнічення її. Відомо, що цим твором мислитель хотів привернути увагу царя Олексія Михайловича до проблеми насильства в державі, прагнув змінити моральні засади та державно-владні інституції трансформувати в напрямі захисту інтересів людини.

В основі людинознавчих знань І.Гізеля лежить ідея, що вчинки людини зумовлені природним законом. Оскільки людина є природною істотою, вона керується в своїй діяльності "природою речей", чинить відповідно до природних велінь, які виводяться з природи людського існування, розумної суті людини або "людських повелінь й божих заповідей"[14]. І.Гізель вважав одним з найважливіших природних прав людини однакове для всіх право на життя й задоволення життєво необхідних потреб. Мислитель відстоює природне право особистості на приватну власність, яке такожпоширює однаково на всіх [14]. Ці природно-правові погляди уже не вписуються в світогляд середньовічної людини, яка завжди пам'ятала про феодальну ієрархію і своє місце в ній, бо від цього залежали обсяг її прав: чим нижче на феодальній драбині людина, тим менший у неї масштаб свободи та справедливості. І.Гізель, в тогочасній Україні, так само як Дж.Локк в Англії, Ш.Монтеск'є у Франції, І.Кант у Німеччині, стверджуватиме правову ідеологію, яка сприятиме захисту людини як самодостатньої істоти, долатиме правову нерівність людей, що була типовою для феодального способу життя.

Особливо наполегливо І. Гізель захищає природне право жінки на рівність з чоловіком. Для нього ця проблема пов'язана з рівнем морального розвитку суспільства, з реальними суспільними відносинами. Він гнівно осуджує приниження жінки чоловіком, вважаючи, що до цього призводить в значній мірі невігластво. Він пише: "Муж /.../ ставиться до жінки, як до рабині, не розглядаючи її як свою подругу і єдине з ним тіло; без провини також безчестить її і б'є.  діючи це із гніву й ненависті" [14:390].

І . Гізель відстоює природне право людини на гідність. Прикметно, що в його творчості піднімається проблема людської гідності не лише дорослих людей, але й дітей. Він осудливо ставиться до приниження людини, ким би вона не була, до якого соціального стану не належала б. Акцентує увагу на природному праві людини на добру освіту, вважає, що це один із засобів реалізації принципу "спільного блага".

В полі зору цього мислителя була і свобода совісті. Право людини на свободу совісті теж вважав природним правом людини. Він вважав, що "совість є спогляданням себе самого, або мудре розмірковування про себе, /./ нею ж людина розмірковує, чи належить їй щось творити, чи не належить ?" [14:1].

Природно-правові погляди І. Гізеля, будучи вплетеними в його етичні дослідження дуже співзвучні поглядам фламандського мислителя Юста Ліпсія, який визнаючи розум людини єдиним критерієм моральності чи аморальності її вчинків, їх законності чи незаконності, фактично ототожнив мораль і право, перетворив їх із академічних дисциплін у дієві, активні фактори формування світогляду людини. Ю. Ліпсій створив вчення, яке можна було б назвати "юридизованою мораллю" або "моральним правом" (В. Нерсесянц).

Природне право людини на самовизначення, різні аспекти свободи волі людини були в полі зору таких мислителів як Л.Баранович, І.Галятовський, І.Кроковський, С.Калиновський. Ці аспекти розглядалися в контексті етичних курсів чи розділів. Наприклад, І.Галятовський мав суперечливі погляди на проблему співвідношення розуму і вольового начала. З одного боку, він схильний до ідеї розумної волі, яка є автономною, діє незалежно від Бога, а з іншого, вважає за справедливе все, що йде від Бога, навіть виправдовує соціальну нерівність, вважає такий стан речей природним і справедливим. Проте, всупереч таким поглядам, енергійно виступає за природне право людей на свободу совісті, наголошує на рівності прав православних на свою віру поряд з латино-уніатами. В роботі "Фундаменты на которых латынники утверждают единство Руси с Римом» виступає на захист природного права простих людей на справедливість.

Природно-правові та етичні аспекти тісно переплелися в поглядах Л. Барановича, що було типовим для тієї епохи. Мислитель наполегливо захищав природне право українців на національну тожсамість, національну самостійність. Засобом ствердження природного права народу на власну долю, самостійний розвиток вважав появу нової людини, концепцію якої активно сам же і розробляв. Вірив, що українська людина може стати кращою за умови керування своїми вчинками з допомогою розуму, життя на християнських засадах, увідповідненого "природі речей", закономірностям світобудови, повного розкриття творчого потенціалу. Мислитель піднімав проблему відповідальності людини за свої вчинки перед людьми, перед народом, закликав людей до самовладдя над собою, до самооновлення.

Природне право людини на вольову активність, самовизначення у власному житті відстоював у своїх поглядах і І.Кроковський. Виступив проти томізму, в якому провадилася ідея неможливості вольової активності без Бога, який єдино приводить волю  до  активного  стану.  Мислитель,  заперечуючи  цю  ідею,  акцентував наавтономності волі як природної сутнісної характеристики людини. Він наголошував, що "лише воля є загальною причиною волевиявлення", що "воля є більш благороднішою потенцією, ніж інтелект", але для активності волі необхідне пізнання об'єкта.

Проблему свободи волі, мотивації вольових рішень досліджував в розділах етики С.Калиновський, розвиваючи ідею розумної волі [15:97]. Мислитель наближався своїми поглядами до західноєвропейської етики, яка за мету мала раціональний морально-етичний ідеал, якого можна досягнути ще на землі. Проте С.Калиновський вважав, що "тільки Бог є просто остання мета з природи речі всіх речей" [15: 97], але досягнення цієї мети має бути пов'язане із бажанням чинити добро в реальному житті. Він високо цінував індивідуальну свободу людини, свободу волі, моральні вчинки людини, доброчинність, на яку, із природних істот, здатна лише людина. Люди повинні вчитися шанувати вільну волю інших людей, це буде добра робота на спільне благо, - вважав С. Калиновський. Його погляди свідчать про дуже сучасне розуміння ним людини як істоти, яка фокусує в собі природний, соціальний, культурний тощо виміри, дуже сучасне розуміння її поведінки, в т.ч. правової, яка ним мислиться як природно-правова, що утворює симбіоз з етичними мотивами.

Схожі погляди на проблему свободи волі простежуються і у С.Кулябки в творі "Етика". Саме воля, на його думку, є суб'єктом свободи. У нього звучить ідея не лише розумної, а одухотвореної волі, чим нагадує ідею "просвітленої духом волі", що є суб'єктом ствердження права М.Бердяєва. Воля, використовуючи деспотичну владу, писав С.Кулябка, може впливати на інтелект, інші людські здібності, на зовнішню свободу. Людина повинна керувати своєю волею, вдосконалювати себе у напрямі досягнення поміркованості, справедливості у відносинах між людьми, дотримання законів, ствердження людських прав. Виступав проти руйнації природних прав людини і народу бути самими собою, осуджував різні форми неправа.

Філософсько-правові погляди професорів філософії КМА виводилися із сучасної їм філософії людини. Мислителі прагнули дати цілісну концепцію людської сутності, в якій міститься смисл поняття людської природи.

Характерним для періоду Х//ІІ - Х//ІІІ ст. трактування людської сутності віднаходимо у Т.Прокоповича, який мислить людину "скороченою частиною" видимого і невидимого світу, "мікрокосмом, тобто малим або взятим у зменшеному вигляді світом" [16: 309]. У мислителів того часу присутнє чітке уявлення про людину як природну істоту, наділену як і все живе, здатністю виживати, адаптуватися і найважливішими засобами для цього у людини є розум і талант, акцентують ці мислителі. Завдяки цим засобам людина може пізнавати природу, правильно діяти, чинити відповідно до її законів і навіть панувати над нею. В цих уявленнях чимало ідей співзвучних із західноєвропейськими ідеями Х/ ІІ - Х/ ІІІ ст. Звеличуючи природу загалом як осереддя божественного творення, київські професори філософії тієї епохи ще більше звеличували людину, як частину природи, мікрокосм, розумний, духовно наповнений, спрямований своєю діяльністю до добра у Всесвіті. "Всі достоїнства, по частинах розумні в природі, в ній лиш зосередились", - писав Ф.Прокопович [17: 34]. Отже, збільшується позитивна увага до природних нахилів людини, таких як: прагнення до справедливості, до творення добра, бажання земного щастя, насолоди, ствердження природних прав на життя, вільну волю, вибір, на примноження статків, на вдосконалення, навчання, повага до себе тощо. Із природи людини, її природного розуму виводиться її активна діяльнісна сутність - це природне право людини бути діяльною, працюючою істотою, право на вибір мети, засобів її досягнення.

"Природний закон є не що інше як сама розумна природа, оскільки має можливість судити, що по суті добре, а що по суті погане... Природний закон... є актуальне повеління совісті, котрим визначаються основні принципи моралі без настанов" - підкреслював М.Козачинський, автор "Цивільної політики" [18: 101]. В цьому визначенні природного закону якраз і говориться про те, що розумна природа людини велить людині чинити так, як приписує сумління, тобто морально. Серед природних прав людини М.Козачинський найважливішими вважав право свободи совісті, тобтоправо діяти за велінням власного розуму, право вибору як основне свідчення індивідуальної свободи, право приватної власності, право на життя [18: 101-104].

Філософсько-правові погляди професорів академії практично спрямовані, і це не дивно, з огляду на те, що вони розглядаються в дуже тісному зв'язку з етичними ідеями, подаються в контексті їх етичних вчень. Вчення М.Козачинського про природне право тісно пов'язане з поняттями волі, справедливості, "природного щастя". Він чітко відмежував ідею природного права від традиційного гетерономного джерела - Бога і трактував його як інтегральну частину людської природи, що може бути пізнана розумом [18]. На думку мислителя, воля - це універсальне бажання людини, об'єктом якого може бути будь-яке благо, але, керована розумом, вона здатна відрізнити добро від зла і трансформуватися в моральну чесноту. Серед науки чеснот виділялася справедливість.

Наслідуючи Аристотеля, київські професори вважали, що справедливість як чеснота виявляється перш за все, стосовно іншої людини, а це означає, що здійснюється і турбота про суспільство, оскільки воно не існує поза людьми. Турбуючись про справедливе ставлення до інших людей, особистість виступає як суспільно-політична істота і правова - майже кожний київський професор, осмислюючи проблему справедливості, включає в свої курси вчення про закон і право.

В прагненні до "природного щастя" людина повинна мати право вибору, - вважав М.Козачинський [18]. Де немає вибору, там немає і свободи. Щастя людини мислитель вбачав не у володінні благами, які ділив на природні (ті, що пов'язані із задоволенням природних благ) і штучні (ті, що доповнюють природні). Без природних благ людина не може існувати, але і з ними вона не завжди щаслива, вважав мислитель.

Природно-правові погляди лежать в основі етичних поглядів і Георгія Кониського. Цей мислитель теж досліджував феномен волі, її співвідношення із розумом, і стверджував, що воля - це "активна вільна властивість раціональної душі, яка стосується добра і зла, як воно поєднане інтелектом" [19: 58]. Відстоював ідею взаємообумовленості волі та розуму: воля має стримувати розум при обдумуванні, а інтелект надає волі доброякісність речі і запалює волю [19: 58]. Людину трактував як активне творче начало, найвище досягнення природи, розумну природну істоту, здатну до самовдосконалення через власну активну діяльність та прагнення реалізувати природне право кожного на щастя [19: 58].

Г.Кониський аналізував таку філософсько-правову проблему як свобода та необхідність в поведінці людини. Виходячи із ідеї незалежності людської волі від волі Божої, вважав, що людина володіє свободою дій, яка є не чим іншим як можливістю чинити вільний вибір з того, що стосується мети. Людина може самостійно вибирати між крайнощами, шукати середину, що і є свідченням моральної поведінки. Такі погляди мислителя на людину підносили її роль і вагу в суспільстві, стверджували її як особливу цінність, заохочували до самовдосконалення. Серед низки людських чеснот дуже поціновується справедливе ставлення до інших людей.

М.Козачинський і Г.Кониський мислили справедливість нерозривно із правом. Основною метою справедливості вважали вони - робити добро і заперечувати зло. Г. Кониський зазначає, що робити добро - означає зберігати рівність тому, що стосується іншого і відволікати від зла - означає не чинити нікому несправедливості. Вищезазначені мислителі мали дуже сучасне розуміння права, юснатуралістичне. Смисл права і в справедливому ставленні людей один до іншого, і в формальній рівності людей стосовно справедливості, інакше кажучи - в рівній справедливості або справедливій рівності. Право для них було цінністю тому, що втілювало ідею добра, принцип спільного блага. Право, будучи моральним феноменом, а саме так його мислили київські професори, мало працювати на гармонію суспільних відносин, вдосконалення суспільного життя, полегшення людям їх людської долі, в осягненні ними природного щастя. Природно-правові погляди стали для цих мислителів підґрунтям для пояснення людської суб'єктивності, афектів людської душі - всі ці явища виводяться із природи людини, а не з Божого начала чи потойбічних сил. Правові відносини мають бути етичними, але, щоб вони такими були, треба працювати надсобою і окремим людям, і суспільству загалом. Це можливо через освіту, виховання, засвоєння різних форм духовного досвіду, аналізу потреб суспільства, інтересів людей тощо.

Отже, мислителі КМА стояли на гуманістичних позиціях, мали ренесансне уявлення про людину, мислили її як істоту, що має свободу волі, є моральною, може вибирати між добром і злом, будучи розумною, творчою і т.п. Вони і здійснювали демократичну інтерпретацію вчень про природне право, суспільний договір, освічений абсолютизм. Всі ці людинознавчі знання руйнували середньовічні погляди на людину, змінювали суспільну свідомість у напрямі усвідомлення значущості і неповторності людської особистості, ствердження ідеї самодостатності людини як такої.

Література

І.Хижняк З.И. Киево-Могилянская академия.-К., 1988. 2.Микитась В. Л. Давньоукраїнські студенти і професори.-К., 1994. З.Смолій В.А. Возз'єднання Правобережної України з Росією.-К., 1978. 4.Ісаєвич Я.Д. З літературної творчості діячів Києво-Могилянської академії// Україна давня і нова.-Львів, 1996. 5.Лелекач М.М. Культурні зв'язки Закарпаття з Україною і Росією в ХУН-ХУШ ст.// Наукові записки УДУ,1954.-Т.9. 6. Кашуба М. В. Георгій Конисський.-М., 1979. 7.Нічик В. М. Філософія в Києво-Могилянській академії// Філософська думка. 1978.-№6. 8. Шевченко І. Сутність людини у працях професорів Києво-Могилянської академії (ХУН-ХУШ ст.)// Філософська думка, 2000.-№5. 9.Стратий Я.М., Литвинов В.Д., Андрущенко В.А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии.-К., 1982. 10.Загальна теорія держави і права.-К., Юрінком, 1997. 11.Ільїн В.В. Діалог "Софії та Логосу".-К., 2001. 12.Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы ХУІ - ХУІІІ веков.-М., Л., 1962.-C.185. 13.Катехизис Великий Лаврентия Зизания// Из истории философской общественно-политической мысли Белоруссии.-Минск, 1962.-C.141. 14. Мир с Богом человеку Иннокентия Гизеля.-К., 1991. 15.Калиновський С. Десять книг Аристотеля к Никомаху, то есть этике// Памятники этической мысли на Украине ХУІІ - І пол. ХУІІІ ст.-К., 1987. 16.Прокопович Ф. Натурфілософія// Філософські твори: У 3-х т.-К., 1980.- Т.2. 17.Прокопович Ф. Богословское учение о состоянии новорожденного человека или о том, каков был Адам в раю.-М., 1785. 18. Козачинський М. Цивільна політика// Політологічні читання, 1993.-№3. 19. Конисский Г. Нравственная философия, или Этика// Памятники этической мысли на Украине ХУІІ - первой половины ХУІІІ ст. - К., 1987.

Galyna Popadynets

KYIV MOHYLA AKADEMY IN THE CONTEXT OF NATURAL-LAW PARADIGM DEVELOPMENT IN SPIRITUAL CULTURE OF UKRAINE

The author of this article shows the development of natural-legal paradigm of the Ukrainian spiritual culture in the philosophy of Kiev-Mohyla Academy.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Г Попадинець - Києво-могилянська академія в контексті розвитку природно-правової парадигми в духовній культурі україни