І Попадюк - Зміна парадигми в геології хх століття ретроспектива та перспектива - страница 1

Страницы:
1  2 

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ Серія геол. 2010. Вип. 24. С. 229-240

VISNYK LVIV UNIV. Ser. Geol. 2010. Is. 24. P. 229-240

УДК 1.55

ЗМІНА ПАРАДИГМИ В ГЕОЛОГІЇ ХХ СТОЛІТТЯ: РЕТРОСПЕКТИВА ТА ПЕРСПЕКТИВА

(КОЛИСКОВА ДЛЯ МАУГЛІ)

І. Попадюк

СПК-Геосервіс

Харківське шосе 144-В, м. Київ, 02091, e-mail: popadyuk123@yandex.ru

Зміна парадигми сучасної геології розпочалась появою концепції тектоніки плит у 70-х роках ХХ ст. Ретроспективний аналіз засвідчує, що парадигматична зміна відбулась тоді, коли "нова" концепція, розроблена на підставі нових даних, отриманих поза сферою впливу "старої" концепції, увела у свій концептуальний контекст дані, нагромаджені "старою" концепцією.

Ключові слова: геологія, філософія, концепція, парадигма.

Докорінні зміни в структурі наукового знання в ХХ ст. привели не тільки до ство­рення принципово нових технологій, що змінили світ речей-для-людини, вони значно змінили і сприйняття світу, світогляд. Беззаперечним лідером цих змін, їхнім рушієм впродовж усього ХХ ст. була фізика. Саме її здобутки були найочевидніші в суспільно­му вимірі, і не випадково саме на ній сфокусована увага філософів науки. Література з філософських аспектів фізики є неосяжною. Об'ємні праці на цю тематику виходили в різний час, починаючи з кінця ХІХ ст. до сьогодні. За стандартами фізичного експери­менту, фізичних моделей, фізичних об'єктів і теорій оцінювали решту природничих наук, міру їхньої зрілості і наукової досконалості [11-13]. Показовою в цьому є книга Ф. Франка "Философия науки. Связь между наукой и философией" [13], що в російсь­кому перекладі видана 1960 р. У ній Ф. Франк аналізував винятково фізику, так що насправді "связь между наукой и философией" треба було б назвати "связь между фи­зической наукой и философией" [13]. Відкриття фізики справді вражали і мали світо­глядний резонанс. Не випадково видатні фізики А. Ейнштейн, М. Борн, Е. Шредінгер, П. Гейзенберг так чи інакше порушували філософські питання як похідні спеціальних фізичних теорій [2, 15].

Геологія з часу бурхливих натуралістичних дискусій XVIII ст. не належала до наук, результати яких могли підважити класичні поняття, скажімо, часу чи простору, чиї здобутки мали світоглядний, філософський вимір. Однак якщо філософія нехтувала геологією, це ще не означає, що геологія може нехтувати філософією. Як зазначив у 70-х роках ХХ ст. Маріо Бунге, - "Нехтування філософією не позбавляє від неї" [3, с. 17]. Уникнути методологічного, філософського аналізу не вдасться тому, що в 60-х роках ХХ ст. геологія пережила свою "революцію" - зміну парадигми, що беззастереж­но панувала понад 100 років. Йдеться про появу тектоніки плит, яка з 60-х років ХХ ст. претендує на чільне місце серед теорій у науках про Землю.

© Попадюк І., 2010

Що спричинило цю зміну? Чому вона відбулась і які методологічні перспективи від­криваються перед наукою про Землю? Абрис відповідей на ці питання ми спробували окреслити, усвідомлюючи, що вони лише в найочевидніший спосіб зазначають очевидні проблеми, розроблення яких потребує систематичних і цілеспрямованих досліджень.

Початки геологічної науки: геопізнавальна філософія

Якщо початок сучасної фізики треба пов'язувати з іменем Галілео Галілея, зокрема з його "Діалогом про дві головні системи світу - птолемеєву та копернікову", що вийшов у 1632 р., то початок геології, можливо, дещо несподівано для багатьох геологів, треба пов'язувати з Р. Декартом. Його ім'я, зазвичай, пов'язують з математикою та філософі­єю як такою і, хіба що тільки історикам геології, чи знавцям творчості Декарта відомо, що вчений досліджував питання походження Сонця, зірок та Землі. У його праці 1644 р. "Основи філософії" пояснено утворення Землі з вогненної речовини, під час охоло­дження якої внаслідок нагромадження твердих частинок утворилось декілька шарів (оболонок). Він налічував сім таких оболонок; від першої зовнішньої (повітряної) обо­лонки їх позначено так: Е - земна кора; F - підкоровий повітряний шар; D - водна обо­лонка; C - оболонка породження металів; M - шар речовини, спорідненої з сонячними плямами; I - вогненне ядро. Під дією тепла ядра, як уважав Р. Декарт, матеріал з підко­рової частини виноситься на рівень кори і застигає у тріщинах, утворюючи рудні тіла. Рельєф Землі утворюється, згідно з його інтерпретацією, у разі провалювання ділянок кори за умови локального висихання водної оболонки D [7].

Цю працю можна вважати геніальним інтуїтивним передбаченням, адже без жодної емпіричної основи геологічних знань Р. Декарт сформулював припущення про багато­шаровість внутрішньої будови Землі, яке підтверджено значно пізніше, з появою геофі­зичних методів досліджень, тобто фактично лише на початку ХХ ст. Введені ж ним поняття "земна кора" та "ядро" є повноцінними науковими термінами сучасної геології, хоча більшість сучасних геологів не знає, що їхнім автором був філософ Р. Декарт.

Про походження Землі писав Г. Ляйбніц у працях "Протогея" (написана 1693, вида­на 1749 р.) та "Теодіцея" (1710). Згідно з уявленнями цього філософа, Земля почала формуватись з вогненної кулі. З охолодженням із вогненних шлаків утворилась земна кора, а з оболонки пари, що оточувала першопочаткову кулю, - океан. Гірські породи є, за Г. Ляйбніцем, двох типів: ті, що утворились з вивержень вогню, і ті, що осіли з мор­ської води [7]. Важливо, що поділ гірських порід на осадові та вивержені був доповне­ний лише класом метаморфічних порід, і то значно пізніше.

Праці Р. Декарта, Г. Ляйбніца, менш відомі праці Р. Гука, Д. Рея, Г. Кірхера були присвячені загальним питанням формування Землі, гірських порід, рельєфу, походжен­ня землетрусів. Це період "філософської геології", або "геопізнавальної філософії", оскільки ні власного концептуального апарату, ні власних методів геологією, як галуз­зю знань про Землю, не було вироблено.

У площині історико-філософського аналізу цього періоду в розвитку геології ціка­вою є творчість Г. Кірхера. Член ордену єзуїтів, він багато зусиль присвятив нагрома­дженню емпіричного палеонтологічного аналізу (скам'янілих решток рослин, тварин), спостереженням за діючими вулканами. Його погляди на внутрішню будову Землі сут­тєво не відрізнялись від уявлень сучасного йому раціоналізму. В питанні утворення гір він, однак, виходив з біблійного вчення про всесвітній потоп і вважав, що після того, як зійшли води потопу і залишився першопочатковий мул, у нього Бог вдихнув "камене-творчу силу", внаслідок чого утворились пасма гір - скелет Землі [7]. Гірські хребтирозташовані закономірно в меридіональному та широтному напрямах, що, як є очевид­ним нині, не позбавлено сенсу. Життя та творчість Г. Кірхера певною мірою нагадують шлях іншого єзуїта, що жив у ХХ ст. - палеонтолога та геолога Тейяра де Шардена, автора відомої теологічно забарвленої антропологічної праці "Феномен людини".

Концептуальні основи геології як емпіричної науки закладені в тому ж XVII ст. М. Стеноном - данцем, що більшу частину життя прожив в Італії. У його праці "Про тверде, що природно міститься в твердому" ("De solido intra solidum naturaliter contento" 1669, Florentia) є чотири твердження, відомі як "закони Стенона", що формулюють го­ловний принцип стратиграфії, згідно з яким нижній пласт має бути давнішим, ніж той, що його перекриває. Значення цієї праці для геології важко переоцінити, оскільки вона містила постулати, що давали змогу виділяти, описувати, зіставляти, вивчати взаємо­відношення реальних геологічних утворень - пластів гірських порід та їхніх асоціації, а відтак інтерпретувати геологічні процеси, що привели до їхнього утворення.

Героїчна епоха: становлення емпіричної геології

Перші праці, що ґрунтувались на емпіричній стратиграфії з'явились у першій чверті XVIH ст. Їхній автор Д. Стретчі описав стратиграфічну послідовність вугленосних, древніших (у сучасній термінології палеозойських) і тих, що неузгоджено їх перекри­вають молодших пластів (у сучасній термінології мезозойських). Цьому сьогодні майже нікому не відомому автору належить перший з відомих геологічних розрізів - геомет­ричне зображення будови земної кори під сучасною поверхнею землі [7].

У другій половині XVIII ст. настав правдивий розквіт геології як емпіричної науки. Особливу роль у цьому відіграли німецькі геологи І. Леман, Г. Фюксель, Х. Кефер-штайн, І. Шарпаньє, І. Фрайслебен, що працювали в Центральній Німеччині. Емпірич­ний характер праць цих дослідників є очевидним навіть для необізнаних з геологічною проблематикою. Зокрема, праця І. Лемана мала назву "Досвід відтворення історії Фльо-цових гір" (1756). У ній наведено опис 30 різних так званих фльоцових верств, для яких значно пізніше було докорінно змінено лише стратиграфічну номенклатуру, однак сама послідовність нашарувань була документована достовірно [7].

Працями цих авторів (об'ємними[1] та ґрунтовними) було закладено підвалини всієї емпіричної геології. Г. Фюксель, зокрема, спробував підпорядкувати стратиграфічні поняття. Він розрізняв поняття "верстви" (Strata, Schichten), "поклад" (Situs, Lager) та "гірська серія" (Series montana). Це надзвичайно важлива дослідницька операція, яка давала змогу групувати окремі пласти (верстви) в серії порід, що утворились у подібних геологічних умовах, та уникати надмірно громіздких пошарових описів у разі узагаль-нювальних побудов.

Схема стратифікації нашарувань І. Фрайслебена, по суті, започаткувала створення загальної стратиграфічної схеми; виділені ним стратиграфічні підрозділи стали прото­типами відділів пермської та тріасової систем, які були введені в загальноєвропейську систему стратиграфічної класифікації Омаліусом д'Алуа.

Теоретичне узагальнення емпіричних праць згаданих німецьких геологів виконане А. Вернером на початку ХІХ ст. Учений увів такі важливі поняття як "формація", "трансгресія" та "регресія", "згідне" та "незгідне" залягання верств і фактично розробивпершу регіональну стратиграфічну схему пермських і тріасових відкладів Центральної Німеччини. Схема повністю зберегла значення нині й пізніше увійшла в загальну сис­тему міжнародної стратиграфічної класифікації [7].

Нарощування емпіричної бази геології, що було особливо бурхливим у другій поло­вині XVIII ст. відбувалось одночасно з розробкою її концептуальних підстав. Якщо в XVII - першій половині XVIII ст. Землю вважали стаціонарною розбіжністю у визна­ченнях переважних геологічних чинників - вогонь чи вода), то з другої половини XVIII ст. почали утверджуватись погляди про тривалий розвиток Землі та її змінність у часі. В цей період з'явилась "Теорія Землі" Ж. Бюффона (1749 р.) і загальновідома гіпотеза І. Канта (1755 р.), де утворення Землі розглянуто в контексті еволюції Сонячної систе­ми, що відбувається відповідно до дії закону всесвітнього тяжіння.

В "Епохах природи" Ж. Бюффон (1778 р.) поділив еволюцію Землі на сім періодів і дійшов висновку, що тривалість еволюції становить 75 000 років [7]. Період немислимо довгий порівняно з біблійними 6 000 років і немислимо короткий порівняно з новочас-ним датуванням у 4,5 млрд. років.

Кінець XVIII ст. позначився появою ще однієї "Теорії Землі" Д. Хаттона (1795 р), що пояснювала утворення рельєфу не в декартовій схемі обвалювання поверхні, а її піднят­тям під дією внутрішніх процесів (підняття розплавів).

Індустріальна доба: диференціація геологічних знань

Незважаючи на всі здобутки героїчної пори, всі надбання XVIII ст. були лише трофея­ми романтичних лицарських походів, яким не залишило місця ХІХ ст., позначене бурхли­вим розвитком промисловості, а отже, зростанням потреби у мінеральній сировині. Це зумовило необхідність предметного вивчення конкретних геологічних структур, спеціалі­зацію досліджень та виокремлення галузей геології. В ХІХ ст. як окремі дисципліни офор­милися стратиграфія, геотектоніка, петрографія, мінералогія, кристалографія, вчення про рудні родовища, вчення про родовища нерудних корисних копалин. У другій половині ХІХ ст. з'явилися нові наукові дисципліни - палеогеографія, вулканологія, гідрогеологія. Обсяг знань про Землю зростав лавиноподібно. Стрижнем усього корпусу знань про Зем­лю, однак, стали дві дисципліни - стратиграфія та геотектоніка.

Роль стратиграфії визначена тією обставиною, що послідовність пластів та їхніх се­рій є ключем до проблеми геологічного часу, спочатку в категоріях відносного часу (тобто раніше-пізніше), а з ХХ ст. з розробкою методів абсолютного датування і у кате­горіях абсолютного віку. Геотектоніка, що вивчає просторові співвідношення різних за внутрішньою будовою геологічних тіл, є ключем до проблеми геологічного простору, а отже, до пізнання будови земної кори та Землі як планети.

Дослідження часових і просторових відношень геологічних тіл неможливе без кар­тографії, оскільки ці відношення є змінними від місцевості до місцевості. Перша руко­писна геологічна карта створена В. Смітом 1799 р. для околиць м. Бат (Англія)[2]. Карта мала таблицю послідовності нашарувань [7] і стала праобразом геологічних карт, які складаються сьогодні в різних масштабах у будь-якій країні світу, та позначила остато­чне становлення геології як науки.

Стратиграфія. Прогрес у стратиграфії ХІХ ст. був зумовлений передусім розроб­кою палеонтологічного методу. Метод ґрунтується на тому факті, що, за В. Смітом (1799), "кожен пласт містить викопні рештки органічного походження, характерні саме для нього" [7]. Звідси випливало таке:

1) верстви можна розрізняти і зіставляти за вмістом органічних решток;

2) вивчення органічних решток з послідовних нашарувань може розкрити іс­торичну послідовність існування різних популяцій організмів на земній по­верхні в геологічному минулому.

Незалежно від В. Сміта подібних висновків дійшли Ж. Кюв'є та А. Броньяр у Фран­ції 1808 р. У 1822 В. Конібір та В. Філіпс опублікували "Нарис геології Англії та Уель­су", де була стратиграфія практично усього геологічного розрізу Британії. Ця схема фактично стала прототипом сучасної міжнародної стратиграфічної шкали. Практично всі підрозділи цієї шкали - групи і системи, відділи, яруси - були виділені на розрізах Англії і поміщені в схему В. Конібіра - В. Філіпса. Оскільки ж стратиграфічний розріз Британії був неповним, то для створення загальної стратиграфічної шкали її необхідно було доповнити стратиграфією континентальної Європи.

Проекти такої синтетичної шкали запропоновані 1829 р. А. Броньяром, а в 1831 -бельгійським геологом Ж. Д'Омаліусом Д'Алуа. Загалом ця схема синтезувала дані з вивчення британських та німецьких розрізів. У подальші роки ХІХ ст. цю схему удо­сконалювали, переважно в палеозойській та кайнозойській частинах. Детальний варіант Міжнародної шкали був розроблений Е. Ренев'є в 1873-74 рр. [7].

Геотектоніка. Сам термін геотектоніка введений К. Науманом 1860 р. Це означало, що тільки з середини ХІХ ст. геологія починає виходити з вузьких рамок гіпотези піднят­тя Д. Хаттона, що зводила утворення гірських систем до вторгнення магматичних мас. Розширення географії геологічних досліджень, проникнення у малодоступні гірські сис­теми привели до відкриття феномену складчастості початково горизонтально відкладених порід. Утворення складчастості було неможливо пояснити з позицій вертикально діючих сил. Так виникла гіпотеза контракції Л. Елі де Бомона. Згідно з його тритомними "Нотат­ками про системи гір", опублікованими 1852 р., поступове охолодження Землі приводить до скорочення земної кори. Спочатку утворюються здуття, а пізніше під час стискання -розриви і складкоутворення. Кожний такий сегмент Землі і є гірською системою[3] [7]. З гіпотезою контракції пов'язане формування теорії геосинкліналей, теорії, що відігравала роль ядра геологічної парадигми впродовж століття до 60-х років ХХ ст. Ще і нині можна знайти поважні праці, де робляться спроби синтезувати теорію геосинкліналей з новою глобальною тектонікою або ж користуватись її понятійним апаратом.

Теорія геосинкліналей у першопочатковому вигляді сформульована американським геологом Д. Холлом 1859 р. під час вивчення гірської системи Аппалачів. Учений за­уважив, що в Аппалачах і на суміжній з ними рівнині р. Міссісіпі різний тип кори. У випадку Аппалачів осадові породи є деформованими, у долині Міссісіпі вони залягають горизонтально. Це наштовхнуло його на думку, що в земній корі спочатку утворюються великі прогини, де нагромаджуються осадові відклади, які пізніше зминаються у склад­ки. Д. Дена 1873 р. увів саме поняття геосинкліналь, як прогину, що виповнюється оса-

Kendall, Soc. of Ec. Paleont. and Mineralog. special publication. N 42. Tulsa, Ok-

lachoma, 1988. P. 47-69.

18. Le Pichon X. and Huchon P. Geoid, Pangea and convection. Earth Planetary Science Letters, 1984. Vol. 67. P. 123-135.

19. Uyeda S. Subduction zones: an introduction to comparative subductology. Tecto-nophysics. 1982. Vol. 81. P. 133-159.

20. Ziegler P.A. Plate moving mechanisms: their relative importance. Journal of the Geological society, London. Vol. 150. 1993. P. 927-940.

21. Ziegler P.A. Geological Atlas of Western and Central Europe. Second and com­pletely revised edition, Shell Intern. Maatsch. BV, 1990. 239 p.

THE PARADIGM CHANGE IN THE GEOLOGY OF XXCENTURY: RETROSPECTION AND PERSPECTION(LULLABY FOR MOWGLI)

I. Popadyuk

SPK-Geoservice Ltd Kharkivskie shosse 144-V, Kyiv, 02091, e-mail: popadyuk123@yandex.ru

The paradigm change in the modern geology was triggered with plate tectonic concept in 70-th of the last century. Retrospective analysis reveals that paradigm shift has occurred when a "new" concept interpreting a new body of data acquired beyond the scope of the "old" con­cept has incorporated the data massif from the "old" concept domain overprinting it at "new" concept pattern.

Key words: Geology, Philosophy, concept, paradigm,

ИЗМЕНЕНИЕ ПАРАДИГМЫ В ГЕОЛОГИИ ХХ ВЕКА: РЕТРОСПЕКТИВА И ПЕРСПЕКТИВА

(КОЛЫБЕЛЬНАЯ ДЛЯ МАУГЛИ)

И. Попадюк

Харьковское шоссе 144-В, Киев, 02091, e-mail: popadyuk123@yandex.ru

Смена парадигмы современной геологии началась с появлением концепции тектони­ки плит в 70-х годах ХХ в. Ретроспективный анализ свидетельствует, что смена парадиг­мы произошла тогда, когда "новая" концепция, созданная на новых данных, получен­ных вне сферы влияния "старой" концепции, ввела в свой концептуальный контекст данные, накопленные "старой" концепцией.

Ключевые слова: геология, философия, концепция, парадигма.

Стаття надійшла до редколегії 27.10.2010 Прийнята до друку 08.11.2010


[1] Праця І. Фрайслебена з геології Фльоцових гір була чотиритомною.

[2] Карту ніколи не видавали і єдиний рукописний примірник її зберігається в бібліотеці Лондонського королівського Геологічного товариства.

[3] У 1878 р. А. Гейм спробував обчислити розмір контракційного скорочення. Для Альп абсолютне стискання він оцінив у 120 км, тобто лише 0,003 % від довжини окружності Землі.

дом, а пізніше зминається у складки і перетворюється у складчастий гірський хребет. У 1887 р. М. Бертран виділив декілька епох гороутворення в історії Землі, назвавши їх гуронською, каледонською, герцинською та альпійською. Ці терміни використовують на тектонічних картах континентів і сьогодні.

Геологія в ХХ столітті

Фундаментальні відкриття у фізиці та хімії, розробка на цій підставі нових методів досліджень привели до глибоких трансформацій у структурі геологічного знання. Ці зміни були тотальними й охопили всі галузі геології, зумовили виникнення нових наук, зокрема геохімії, геофізики, петрології. Дати огляд розвитку головних ідей у всіх цих напрямах неможливо, тому варто зосередитись на головних для геології дисциплінах -стратиграфії та тектоніці.

Стратиграфія. Її розвиток спричиняли як "внутрішньогеологічні", так і міждисцип­лінарні чинники. З внутрішніх чинників варто назвати такі:

1) стратиграфія втрачає європейську обмеженість і стає планетарною галуззю дослі­джень;

2) прогрес у розвитку палеонтології приводить до виникнення біостратиграфії, зок­рема мікроскопічної біостратиграфії;

3) прогрес у розвитку літології, як науки про осадові породи, приводить до станов­лення літологічного методу виділення верств, товщ, осадових комплексів.

З міждисциплінарних чинників назвемо розвиток радіологічних методів, що дали змогу перейти від часових шкал відносного віку (раніше-пізніше) до геохронологічних шкал аб­солютного віку. Ідея абсолютного датування геологічних утворень висловлена П. Кюрі 1902 р., а пізніше і незалежно Е. Резерфордом (1902-1906) та Б. Болтвудом (1905-1907). Однак лише 1932 р. цю проблему почали вирішувати зусиллями, зокрема, В. Вернадського, і лише в 50-х створено досить надійні шкали абсолютного геологічного часу [7].

Геотектоніка. Розвиток цієї науки відбувався у фарватері ідей ХІХ ст. Незважаючи на те, що геофізичними методами отримано досить надійні дані про внутрішню будову Землі, з'ясовано геометрію головних оболонок - земної кори, мантії, ядра, розроблено моделі їхнього речовинного складу та фазового стану, фізика Землі та геотектоніка розвивались певною мірою автономно.

У 1900 р. вийшла фундаментальна праця Е. Ога "Геосинкліналі і континентальні площі", 1922 р. - "Будова Землі" Л. Кобера. Після появи цих праць геосинклінальну теорію почали застосовувати для всіх без винятку гірських систем. Розширення істори-ко-тектонічного аналізу на докембрійські утворення та поглиблене вивчення давніх комплексів геосинклінальних систем фанерозою дали змогу намітити еволюцію геосин­клінальних систем у геологічній історії [7]. Теорія стала тотальною в 40-х роках ХХ ст.

Надзвичайно важливим для історико-філософського огляду розвитку геології є той факт, що 1910 р. Ф. Тейлор, а 1912 р. А. Вегенер (незалежно один від одного) висловили гіпотези зміщення материків [4].

А. Вегенер, геофізик за фахом, за основу своїх міркувань узяв відмінність кори під материками й океанами. Потужна кора континентів складена переважно гранітами, тоді як тонка кора океанів - базальтами та дунітами. Це міркування виведене з гіпсографіч­ної кривої і ґрунтувалось на геофізичних даних. Подібність географічних контурів кон­тинентів по обидва боки Атлантики наштовхнула А. Вегенера на думку, що в геологіч­ному минулому ці материки утворювали надконтинент Пангею. Пангея, за А. Вегенером, розпалась у юрському періоді і це було зумовлено різною швидкістю

зміщення континентальних мас під дією припливних сил. Західний дрейф материків послугував причиною утворення складчастого поясу Кордільєр.

1929 р. А. Холмс запропонував гіпотезу розширення океанічного дна внаслідок дії конвективних потоків, що піднімаються з мантії. Конвективні течії розходяться в різні боки від серединно-океанічного підняття Атлантики і відштовхують континенти. У 1939 р. Д. Гріггс розвинув цю ідею і висловив припущення, що гірські споруди навколо Тихого океану та їхня сейсмічна активність зумовлені конвективними течіями, що під­німаються з мантії в центральній частині океану і опускаються на його периферії [8, 14].

Докорінні зміни, на рівні зміни парадигми, у геології відбулись, однак, лише після Другої світової війни. В дуже короткий термін зроблено перші важливі відкриття в га­лузі вивчення структури дна океанів, описані Дж. та М. Юінгами в 1959-1964 рр.; Б. Хізеном, М. Тарп та М. Юінгом 1959 р. Ці автори довели з небаченою раніше деталь­ністю, що океанічне дно ускладнене серединно-океанічними хребтами з центральними долинами, і ці хребти утворюють глобальну систему. Вони розгалужуються і перехо­дять з океану в океан, а в окремих випадках сполучені з внутрішньоконтинентальними рифтами (Червоне море, Східноафриканські рифтові долини).

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

І Попадюк - Зміна парадигми в геології хх століття ретроспектива та перспектива