В Бездрабко - Західноєвропейські студіювання документа в ХІХ ст постскриптум середніх віків і переддень новітнього часу - страница 1

Страницы:
1  2 

Україна-Європа-Світ

УДК 930.22

Валентина Бездрабко

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІ СТУДІЮВАННЯ ДОКУМЕНТА В ХІХ СТ.: ПОСТСКРИПТУМ СЕРЕДНІХ ВІКІВ І ПЕРЕДДЕНЬ НОВІТНЬОГО ЧАСУ

На тлі загальних закономірностей розвитку гуманістики висвітлюють­ся основні риси розвитку організаційної і змістової структур спеціальних історичних дисциплін, що переживають станов­лення в ХІХ ст. З'ясовується їх значення для становлення на­укових ідей, що передували документознавству. Підкреслено роль різних форм наукової комунікації у формуванні науки про документ.

Ключові слова: гуманістика, документознавство, західноєвропейські студії, спеціальні історичні дисципліни.

Останнім часом документознавчі студії помітно збагатилися низкою історичних розвідок у виконанні провідних науковців і молодих учених. Здебільшого увага дослідників звернута на історію практичної сфери роботи з документами, зокрема архівну справу та діловодство. Утім багато цікавих наукових сюжетів можна висувати з історіографічних екскурсів у минуле творення документології, формування теоретичних засад науки, яка у ХХ ст. здобуде назву "документознавство". Передусім мають значення ті з них, що відкривають розуміння історичних передумов народження науки. Це вимагає від дослідника "занурення" у часі в ХІХ ст. і зосередження уваги на розвиткові фундаментальних класичних наук гуманітарного циклу.

Суттєвий вплив на еволюцію гуманістики вказаного часу, за визнанням наукознавців, справила історія, яка на той час швидко інституціоналізувалася. Вивчаючи тенденції її еволюції в епоху Просвітництва, відомий історик О. Тьєрі дійшов цілком справедливого прогностичного висновку, що "саме історія накладе [найвідчутніший] відбиток на ХІХ ст. ... Вона дасть йому ім'я так само, як філософія назвала своїм ім'ям XVIII ст." [12, c. 111] Вирішальні зрушення в історичній науці відбулися через потужний вплив спочатку Просвітництва, а за тим (і разом із ним) основних філософських течій - романтизму, позитивізму та марксизму.

Найвищий рівень організації історичної науки й розроблення методології досліджень у ХІХ ст. спостерігаємо в Німеччині та Франції. Кількісні зміни в мережі європейських університетів супроводжувалися якісною реформацією змісту підготовки студентів-гуманітаріїв. Єдність наукової й педагогічної діяльності з метою універсального розвитку особистості - кредо видатного вченого і подвижника вищої освіти В. фон Гумбольдта, стало ідейною основою університету ХІХ ст. та викликало потужне "насичення" установ науковими студіями і демократичність входження особи до студентської корпорації за єдиним критерієм - успіхами в навчанні й науці. Ідеться не тільки про розв'язання ґендерного питання на користь дозволу жінкам здобувати університетську освіту (із 1867 р.), але й про нівелювання інших соціальних (у т. ч. релігійних) бар' єрів. Університети продовжували зберігати статус потужних видавничих центрів. Суттєву роль у розповсюдженні нових ідей відіграли численні навчальні посібники і підручники, на сторінках яких тогочасна провідна професура репрезентувала методологічні досягнення, де питання історичного методу розглядались у контексті філософії історії.

Могутнім розповсюджувачем оригінальних ідей, народжених на теренах вивчення документа, відбулась паризька Ecole des chartes (Школа хартій, далі - Школа, 1821) -спеціалізований навчальний заклад із підготовки фахівців з історичного джерелознавства, архівістики і бібліотекознавства, для яких головним завданням стала "критика середньовічних текстів" [20, c. 51]. Серед дисциплін, що викладалися слухачам Школи,

значились: 1) палеографія, 2) романські мови, 3) бібліографія, архівістика, 4) дипломатика (у т. ч. і курс "Середньовічні канцелярії й архіви"), 5) установи [Франції] політичні, адміністративні й судові, 6) цивільне, канонічне право в середні віки, 7) середньовічна археологія й 8) критичне вивчення джерелознавства історії Франції [20, c. 53-54]. Простий перелік дисциплін чітко вказує на надання переваги укладачами "навчальних планів" курсам, що уможливили б не тільки всебічний розгляд документів як явища, але й висліду середовищ їх утворення й функціонування.

Почин учених-подвижників, політиків Франції з розгортання інтелектуальної мережі наукової співпраці взяли на озброєння і в інших європейських країнах. Свідченням цього стало, наприклад, заснування міланської (1842), венеційської (1854) шкіл палеографії (Італія), мадридської школи дипломатики (Іспанія, 1856), ватиканської школи палеографії та історичної компаративістики (1884), Інституту досліджень австрійської історії (1854) тощо [4, c. 119]. Програма підготовки студентів багато в чому уподібнювалася відомій практиці Школи хартій і передбачала опанування слухачами класичними СІД: дипломатикою, палеографією, хронологією, сфрагістикою, геральдикою, архівістикою, бібліотекознавством, критикою історичних джерел, а також загальними гуманітарними науками -мистецтвознавством, правом, літературою тощо. Додаткову (варіативну) частину навчального плану представляли історична географія, нумізматика, мови, у т. ч. і класична філологія [21, c. 84]. Ці та інші установи відбулись в історії як помітні осередки підготовки висококваліфікованих спеціалістів, розроблення інструментарію критики документів, крупними видавничими центрами, засновниками фахових періодичних видань. Попри різні моделі розвитку вищої освіти у Франції, Німеччині, Великобританії чи деінде історики науки одностайні у винятковому значенні інституцій для розбудови спеціалізованої освітньої мережі.

Слава потужних центрів студіювання документів закріпилася за архівами, які накопичили значний, потребуючого узагальнень досвід практичної і наукової роботи. Ключовим моментом "архівної реформації" ХІХ ст. було: 1) розробка відповідної нормативно-правової бази; 2) побудова єдиної мережі архівів із чітким, ієрархічно вибудованим адміністративним підпорядкуванням; 3) введення основних правил роботи архівів; 4) розвиток галузевої освіти; 5) забезпечення умов для наукових студій на державному рівні. Заснування державних архівів сприяло не лише ефективнішому збереженню документів, але й успішнішому джерельному забезпеченню історичної науки. Продовженням цього стало активне розроблення теорії архівознавства, історичного джерелознавства, зокрема методики роботи з документами. З' являються праці, що розкривають історію архівів і теоретичні засади їх діяльності не лише як "місць зберігання", але й наукових установ, властивості й ознаки архівних документів на рівні термінологічних, генетичних, класифікаційних, функційних пояснень. "Народжені" в ХІХ ст. поняття "архівний фонд", "провенієнц-принцип", "пертіненц-принцип", розкриваючи обставини походження, побутування документів й уможливлюючи виявлення внутрішніх логічних закономірностей документування, документообігу, заслужено здобули визнання. Їх особливе поцінування пояснюється неабияким значенням для відкриття нових перспектив осягнення історії, теорії, методики дослідження об' єкта не тільки в архівознавстві, але й у суміжних і споріднених дисциплінах. Помітним явищем стало зміцнення зовнішньої комунікації архівів, які охоче встановлювали і розвивали контакти з іншими науковими установами, товариствами, зокрема з археографічними центрами.

Еволюція науки викликала необхідність зміцнення каналів комунікації спільноти учених. Тому ХІХ ст. стало часом появи низки солідних державних видань і місцевих корпоративних часописів, більшість яких існують донині. Наукові журнали відзначилися не тільки оприлюдненням джерел, але й новітніх вітчизняних і зарубіжних розвідок із загальних історичних, теоретичних і методичних проблем галузей знань про документ.

На думку більшості дослідників, найважливішою рисою у вивченні документів стало перенесення уваги з інформаційної складової на матеріальну (перша половина ХІХ ст.), азгодом - поширення системного підходу до об' єкта дослідження, що автоматично спричинило різноплановий дисциплінарний дискурс [17, c. 22]. Це виявилось на рівні тематики, хронологічних і видових уподобань щодо студійованого об' єкта, добуванні знань, спрямованих на випередження практичних потреб, оперування новітніми методологічними засадами, вивіреними позитивізмом і зосереджених на цілісному вивченні документа, та марксизмом, який передбачав першочергове з' ясування зовнішніх умов його функціонування [3, c. 41-54, 59-66, 78-83, 110-119].

Багато подвижників науки ХІХ ст. увійшли в історію спеціальних історичних дисциплін (СІД) їх засновниками й активними провідниками: Т. фон Зіккель, Ю. фон Фіккер, Ф. Стеффенс, Ф. Я. Баст, А. А. Омон, В. Гардтхаузен, В. Ваттенбах, Г. Л. Шлюмберже, Й. Ґ. Дройзен, Е. Бернгайм та ін. Вагомим є той факт, що діяння й наукові досягнення спонукали до кореляції стосунків між теорією і практикою галузей історичних знань. Визнаючи нерівномірність розвитку СІД, укажемо в загальному, що для більшості з них ХІХ ст. стало часом становлення, а практичні досягнення і відкриття часто не знаходили належного теоретичного представлення й обґрунтування. Проте накопичений матеріал, який потребував відповідного дослідного методу, провокував переміщення раніше марґінальних тем у центр уваги дослідників, котрі, намагаючись розв'язати інституційні суперечності між теорією і практикою, звернулись до теоретизувань.

Важливу роль у накопиченні наукових знань про документ відіграло джерелознавство, яке початково мало справу лише з письмовими джерелами [32, c. 11]. Суттєвий вплив на розвиток європейської історичної науки, зокрема історичного джерелознавства, справили праці справжнього новатора німецької науки Л. фон Ранке. Крізь призму історичних подій і явищ, наслідуючи положення ідеалістичної філософії, учений переконливо доводить залежність історичного процесу від провідних тенденцій, ідей, серед яких основними виступають "держава" і "нація". Тому головною темою історичних творів Л. фон Ранке стало висвітлення історії державності та націєтворення. На думку провідних історіографів, саме тематика праць пояснює вибіркове ставлення дослідника до історичних джерел [13, c. 153]. Для його творчості властивий своєрідний дослідний орієнтир винятково на офіційні документи, у той час, коли наративні джерела залишаються на маргінесі, за обріями уваги. Відтак виникає особливий вид історичних творів - регести - переліки офіційних документів із коротким переказом їх змісту [8, c. 165]. Пієтет до джерел відбився і в чи не найвідомішій фразі про відсутність іншої історії, крім тієї, що є в джерелах, а добре знане положення про те, щоб писати історію "wie es eingentlich gewesen" ("так, як це було справді"), дублювало вимогу до історика посилатися тільки на документальні матеріали [10, c. 118].

Вихованці німецької школи істориків-об'єктивістів Й.-Ґ. Дройзен і Е. Бернгайм розвинули ідеї колег і запропонували класичний поділ методики історичного дослідження на такі складові: евристика (вчення про джерела), критика, тлумачення (визначення значення і зв' язку фактів), виклад як "історична реконструкція" [27, c. 269]. Й.-Ґ. Дройзен, міркуючи про пізнання історичної дійсності завдяки документам, доводить надзвичайну важливість розуміння (Verstehen) і пояснення (Erklaren) як найбільшого завдання історика. Сприйняти, зрозуміти і роз'яснити зміст документа, його автора, "занурених" у свою епоху, належних певним культурі, суспільству, державі, означало для глави "младонімецької" школи зуміти розкрити інше, не-своє. Сформульоване Й.-Ґ. Дройзеном положення про об'єктивно зумовлену суб' єктивність можливостей історика пізніше отримало продовження у вигляді розвою цікавих постмодерністських методологічних знахідок історичної науки. Незважаючи на незрілість методології як наукової дисципліни, уже тоді визнавалась її складна структура, невід'ємною частиною якої вважали методику історичних досліджень. Хоча зв'язок між документом і методологією наукового дослідження виглядав спочатку непевно, проте пізніше відкрив цікаві відгалуження в науці, багато з яких спроектовано П. Отле [24, 30].

Наприкінці ХІХ ст. загальні соціологічні теоретизування в історичному джерелознавстві поступаються місцем вузькоспеціалізованим дослідженням джерел [9, c. 12; 10, c. 128]. Важливий вплив на парадигму знань про документ наприкінці ХІХ - на початку

ХХ ст. справив "відмінний підручник позитивізму" (за висловом А.-І. Марру) [45, c. 22] -"Вступ у вивчення історії" (("'Introduction aux etudes historiques", 1898) французьких істориків, директора Національного архіву Франції Ш.-В. Лянґлуа та співробітника цього ж архіву Ш. Сеньобоса, де узагальнено результати викладання методології історії в Сорбонні. У російськомовному варіанті видання маємо вживання замість терміну "джерело" іншого, більш ємного - "документ". І хоча знаний методолог історії Л. П. Карсавін вважає потрапляння в текст терміну випадковим і невдалим [14, c. 46], дозволимо припустити існування інших пояснень, пов'язаних із побутуванням наприкінці ХІХ ст. особливої полісемантичної термінологічної ситуації довкола поняття "документ".

Класичні фрази "історія пишеться за документами", "документи - це сліди (виокремлено - В. Б.), що залишені думками і діями людей, які колись жили", "ніщо не може замінити документів: немає їх, немає й історії" зміцнили позитивістську концепцію історичного джерела [18, c. 13, 48]. За влучним висловом британського вченого Е. Карра, "фетишизм фактів у дев'ятнадцятому столітті знаходив своє виправдання і доповнення в фетишизмі документів", бо "документи були ковчегом завіту в храмі фактів" [38, c. 3]. Прагнучи визначити ті умови, за яких історія зможе "дорости" до рангу позитивної науки -стати об'єктивним пізнанням обов'язковим для всіх, учені орієнтують гносеологічний процес на неупередженість, яка можлива лише за умов всебічної критики документів, що дозволила би вилучити якомога більше фактів.

Термінологічно цікавим є тлумачення поняття "слід" у розумінні авторів їх активного вживання. Проте нам цікавіше, і тут ми погоджуємося з Г. М. Івановим [11, c. 19], зайнятися не з' ясовуванням розуміння Ш.-В. Лянґлуа і Ш. Сеньобоса терміну "слід", а виявленням пояснень ними природи знаку й образу. У працях французьких дослідників чітко простежується диференційований підхід до "слідів", що полягає у виокремленні двох видів документів: речових і психологічних, безпосередніх і опосередкованих слідів минулого. Під "речовим слідом" (документом) розуміють "пам'ятку або інший речовий предмет", а "психологічним" - "описання чи оповідання шляхом мовних знаків" [18, c. 17; 28, c. 15-16]. "Психологічний" документ представляється результатом "психологічної діяльності" індивіда, як одиниці соціуму, відображення об'єктивної реальності. Цим самим було активізовано студіювання теми оприсутнення автора в тексті документа і його здатність неупереджено передавати дійсність.

Коментуючи критичні зауваження, висловлені на адресу ідей Ш.-В. Лянґлуа і Ш. Сеньобоса, щодо ототожнення ними документа й сліду [19, c. 369-371; 22, c. 80; 25, c. 82; 26, c. 103], відзначимо, що термінологічний казус виявився продуктивним. Відсутність прямих пояснень терміну "слід", тобто значеннєвих обмежень, відкрила широкі можливості для трактування їх послідовниками документа в такому варіанті: від відбитка реальної дійсності, результату суспільної діяльності до знаку, символу. Неокантіанці, підхопивши ідеї Ш.-В. Лянґлуа і Ш. Сеньобоса, охоче розробляючи теоретико-методологічні засади історичної науки, обговорюють мотиви спільного й відмінного між документом, знаком і символом, а також їх полісемантичність [25, c. 82]. Розвиваючи ідею символу як універсального вираження культурної діяльності людини представники марбурзької (Е. Кассірер), баденської (В. Віндельбанд, Г. Рикерт) філософських шкіл опосередковано сприяли утвердженню підходу до документа як знаку, що виконує функцію джерела інформації. З їх працями отримує успішний розвиток новий науковий напрям у дослідженні документа - семіотичний, без якого важко уявити повну палітру міждисциплінарних пошуків у документально-комунікаційних науках другої половини ХХ - початку ХХІ ст. Заперечуючи чи схвалюючи ідеї науковців, історики минулого століття здійснили глибоке теоретичне розроблення концепції історичного джерела як носія інформації, підтвердженням чому стали досягнення Школи Анналів, петербурзького джерелознавчого семінару на чолі з його засновником О. С. Лаппо-Данилевським.

Декількома роками пізніше з'явилась інша праця в одноосібному виконанні Ш. Сеньобоса - "Історичний метод у застосуванні до соціальних наук" ("La Methode

historique appliquee aux science sociales", 1902) [28]. Перша частина дослідження присвячена теорії документа в розумінні історичного джерела, що набула поширення на початку ХХ ст. і справила значний вплив на погляди П. Отле. Зокрема, деякі положення теорії він вибудував, посилаючись на твердження про документ як слід, "залишений" фактом, який, згідно з Ш. Сеньобосом, може бути безпосереднім чи опосередкованим [28, c. 15]. Серед перших історик називає матеріальні предмети, наприклад, будівля, машина, ткацький верстат тощо, а других - письмові пам'ятки, що "зазвичай носять назву документів" [28, c. 16]. Джерелознавець розмежовує рукописний і друкований документи, завважуючи на відмінностях між ними, пов' язаними з етапами документування: 1) дії руки автора, що склав документ (палеографічний аспект), 2) вибір автором знаків для кодування інформації (семіотичний), 3) передача інформації через мовний код (семіотичний), 4) надання завершеності змісту повідомлення (семантичний), 5) утілення мети фіксації інформації (прагматичний), 6) слідування канонам концепції документа як джерела інформації (інформаційний), 7) володіння необхідним обсягом інформації для її об' єктивного представлення в документі (психологічний) [28, c. 20].

Цікавими є роздуми джерелознавця про основні критерії атрибуювання документа, а саме: походження, авторство, час і обставини створення [28, c. 22-24]. Праця дослідника не лише констатувала важливість класичних критеріїв документального аналізу, але й ствердила їх необхідність для виявлення позиції документа в середовищі собі подібних при виконанні ним комунікаційної й інформаційної функцій. Студіюючи питання важливості критики, французький учений відверто симпатизує Ф. Бекону і його ідеї-протесту хибних слідувань "привидам", що віддаляють допитливий розум від істини [7, c. 19]. Такими для Ш. Сеньобоса є узалежнена від суб'єктивного фактору недосконалість розумових операцій, проваджених при дослідженні документа, беззастережне прийняття зроблених раніше висновків авторитетів стосовно того чи іншого виду документації, одноманіття дослідних методик, захоплення не якісними показниками джерел інформації, а їх кількістю, необмежена довіра офіційним документам тощо [28, c. 28-31].

Визнаючи документ породженням суспільства, дослідник порушує питання факторів впливу соціуму на його форму і зміст. Такими названо: 1) матеріальні умови; 2) "інтелектуальні звичаї" (мова, письмо, мистецтво, релігія, мораль, наука); 3) "звичаї матеріальні, проте необов' язкові" (матеріальне, приватне життя, економіка); 4) соціальні інститути (власність і спадщина, сім' я, виховання, соціальні класи); 5) політичні заклади (уряд, церква, місцеве управління); 6) взаємини вищих соціальних груп (внутрішні, зовнішні) [28, c. 110]. Висвітлюючи методику виявлення й вивчення історичних фактів у джерелах, їх документального підтвердження, Ш. Сеньобос посилює увагу щодо перенесення - відбиття -передачі соціального в документі, пришвидшуючи дослідження природи інформації, випереджуючи міркування багатьох дослідників минулого століття, зроблених у галузі соціальної інформатики. Поява наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. творчого доробку Ш. Сеньобоса і Ш.-В. Лянґлуа налаштовує на висновок про зростання у вказаний проміжок часу інтересу до загальної теорії документа в руслі історичного джерелознавства. Поза сумнівом, заявлені авторами міркування мали неабиякий вплив на розвиток знань про документ, модернізуючи класичну історико-філологічну традицію його студіювання і доповнюючи її інформаційними, текстологічними, герменевтичними розгалуженнями.

Формування і галузеве розмежування знань про документ відбувається за неординарних умов. З одного боку, відзначимо потужну диференціацію знань, кожне з яких прагне визначитися з власними об'єктно-предметною сферою інтересів, мовою, напрямами і методикою дослідження, тобто окреслити дисциплінарну сутність. З іншого боку, спостерігається тенденція об'єднання галузей наукових знань уже в площині вищих теоретико-методологічних і науково-методичних умовиводів. Переслідування головного позитивістського постулату - створення "єдиної позитивної науки" [39, c. 7] справило належний вплив на становлення міждисциплінарних студій на межі діловодної, архівної, бібліотечної, джерелознавчої та інших видів практики.  Реакція на виклик інтеграціїутверджувала їх місце, роль у середовищі суміжних і споріднених галузей знань. Найпереконливішим прикладом цих процесів стала поява документації як загальної науки про документ на тлі успішного розвитку дипломатики, сфрагістики, джерелознавства, палеографії, філігранології, бібліотекознавства, бібліографознавства тощо.

Незрілість більшості галузей знань, відсутність чіткого розмежування між ними природно орієнтували дослідників на загальне дослідження документальних матеріалів. Тому, наприклад, студії з дипломатики, датовані ХІХ ст., можуть містити палеографічні, сфрагістичні, філігранологічні й інші органічно "вписані" сюжети. Спільні об'єкт, методи дослідження, історія галузей знань зумовлювали комплексне вивчення документів, яке зміцнювало процеси диференціації знань і підтримувало їх інтегрування на вищому рівні, успадкованому від конкретизації студій завдяки об'єктно-предметній сфері.

Досліджуваний період увійшов в історію теоретичними надбаннями також у галузі західноєвропейських дипломатики й палеографії. Світове визнання здобули європейські дипломатисти, палеографи Т. фон Зіккель, Ю. фон Фіккер, Г. Бруннер, О. А. Поссе, О. Редліх, Г. Бресслау, А. Жірі та ін. Знахідки стосовно ґенези й розвитку форм актів Т. Зіккеля [50], історико-правового дослідження грамот Ю. фон Фіккера і Г. Бруннера [37; 42], виокремлення ознак і властивостей публічних і приватних документальних матеріалів, проведення "демаркаційної термінологічної лінії" між ними у виконанні Г. Бресслау, А. де Боюар, А. Жірі, Л. де Мас Латрі, О. А. Поссе [34; 35; 36; 43; 45; 47; 48], класифікація західноєвропейського актового корпусу й схеми вивчення канцелярських і нотаріальних актів, їх письма і матеріальної основи А. Глоріа, Ч. Паорі [44, 46], критичний аналіз бібліографічного каталогу візантійської імператорської канцелярії Ф. Дельгера [40] та інші досягнення сприяли, на думку А. М. Кононенка, якісному зрушенню в СІД, спрямованому на подолання штучного відокремлення форми від змісту документа [16, c. 111]. Утвердження системного, комплексного підходу саме до цього виду історичних джерел відповідало зовнішньому контексту розвитку галузей знань про документ, живило новітні методологічні засади студіювання джерел інформації й засобу комунікації.

За справедливим зауваженням В. Ф. Коломійцева, під впливом позитивістів в історичній науці склався культ письмового документа, який, на їх думку, є найбільш вірогідним джерелом інформації [15, c. 23]. Проте непересічне значення набули археологічні, епіграфічні, нумізматичні, сфрагістичні та інші матеріали, масові види джерел. Власне, джерелом інформації стає будь-що, що є її носієм. На якісно новий щабель піднято вагомість вивчення документа, який "нічого не вартий", допоки не стане об' єктом ретельного дослідження [38, c. 10]. Звідси ще раз актуалізовано проблему розроблення наукової критики документів, співвідносності об'єктивного і суб'єктивного в їх пізнанні, міри об'єктивованої свідомості і суб'єктивованої дійсності [33, c. 37].

Історикам-позитивістам удалося поставити критику джерел на міцну основу, розробивши методику їх дослідження [15, c. 22]. Пізніше Р. Арон, М. Блок, П. Кірн, Р. Марішаль, А.-І. Марру, Л. Февр, Г. Фіхтенау і багато інших відомих науковців долучилися до обговорення теоретичних знахідок у ХІХ ст. у галузі джерелознавства, СІД, явивши науковому світу нові ідеї щодо концепції документа як джерела інформації й засобу комунікації, прийомів наукової критики, об'єкта верифікації реальності, надання документові статусу документа в результаті цілеспрямованої установки дослідника [49, c. 25], оскільки документ є документом тільки "тією мірою, якою історик може і вміє в ньому щось зрозуміти" [45, c. 83]. Французька історична школа "Анналів" запропонувала відмовитися від наративної історії на користь історії інтерпретації [29, c. 5], посиливши історико-філологічну традицію вивчення документа.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

В Бездрабко - Західноєвропейські студіювання документа в ХІХ ст постскриптум середніх віків і переддень новітнього часу

В Бездрабко - Основні історичні етапи та новітні лінії розвитку дипломатики в україні

В Бездрабко - Розвиток діловодства в російській імперії XIX ст здобутки практики й народження теорії

В Бездрабко - Форма організації та існування журналу краєзнавство проблеми історії та методології історичної науки