M Кобрин - Вплив літургійної реформи ii ватіканського собору на культово-обрядові практики української греко-католицької церкви - страница 1

Страницы:
1  2 

УДК: 2-73.272:2-53.271

Кобрин Михайло

ВПЛИВ ЛІТУРГІЙНОЇ РЕФОРМИ II ВАТІКАНСЬКОГО СОБОРУ НА КУЛЬТОВО-ОБРЯДОВІ ПРАКТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

У статті досліджено еплие II Ватиканського собору на літургійну практику УГКЦ. Висвітлено перебіг і рішення II Ватиканського собору. Проаналізовано документи собору щодо літургійної практики та східних католицьких церков. Розглянуто вплив рішень собору на формування культово-обрядового життя і самосвідомості греко-католиків.

Ключові слова: II Ватиканський собор, літургійна ре­форма, східні католицькі церкви, історія УГКЦ, візантій­ський обряд.

Kobryn М. Impact liturgical reform of Vatican II liturgical practice on Ukrainian Greek Catholic Church

The impact of Vatican II on liturgical practice was investigated. The progress and resolutions of the Second Vatican Council were highlighted. Council documents on liturgical practice and the Eastern Catholic Churches were analyzed. The influence of the cathedral resolutions on the formation of cult and ritual life and identity of the Greek Catholics were considered

Key words: Vatican II, the liturgical reform, the Eastern Catholic Churches, History ofUGCC, Byzantine rite.

Кобрын M. Влияние литургической реформы IIВати­канского собора на литургическую практиу Украинской греко-католической церкви

В статье исследовано влияние II Ватиканского собора на литургическую практику УГКЦ. Освещены ход и решения II Ватиканского собора. Проанализированы документы собо­ра по литургической практики и восточных католических цер­квей. Рассмотрено влияние решений собора на формирование культово-обрядовой жизни и самосознания греко-католиков.

Ключевые слова: II Ватиканский собор, литургическая реформа, восточные католические церкви, история УГКЦ, византийский обряд.

© Кобрин Михайло, 2013

Людство з початку існування культури і з початком самоус­відомлення розумності своєї екзистенції почало усвідомлювати й відчувати зв'язок з трансцендентним, з існуванням духовної сторони буття. Зароджувалися певні культи поклоніння вищим силам, що згодом у християнстві набули форми літургійного слу­жіння Творцю. Також варто зазначити, що з часом кожна релігія проходила періоди певних трансформацій і реформ, для кращо­го самоусвідомлення і модернізації чи уніфікації своїх поглядів, структури тощо. У християнстві практично з початку існування церкви такі періоди завершувалися соборами, які мали вселен­ський або місцевий характер, відповідно до проблем, які на них розглядалися. Собори першого тисячоліття проводилися заради уніфікації своїх догм, які, своєю чергою, давали змогу бороти­ся з різними єресями, що розколювали церкву. Такі собори мали вселенський характер, оскільки їхні рішення сприймалися біль­шістю тодішніх церков, які завдяки соборам визнавали своє ві­ровчення ортодоксальним.

Для багатьох народів світу релігія була і є чинником, що ви­значає національну самобутність, тому в науці більшість релі­гій позначаються як етнічно-національні. Щодо християнства, яке вважається однією зі світових релігій, на перший погляд, в контексті універсалістських тенденцій національний елемент втрачається. Але потрібно зазначити, що в межах навіть однієї конфесії простежуються національно-регіональні відмінності й особливості. Яскравим прикладом цього феномену є католицька церква, що, крім різних варіантів Західної літургійної традиції, у своїй структурі має 22 церкви східної обрядової традиції: 14 з яких притримуються візантійської традиції і 8 інших східних літургійних обрядів (західно-сирійська група, східно-сирійська група, олександрійська традиція). Також і серед українських гре­ко-католиків, візантійська традиція в її слов'яно-українському варіанті стала елементом своєї національної ідентичності.

У XX столітті в католицькій церкві відбувся надзвичайно важливий собор, який взяв за мету модернізувати сучасний ка­толицизм. Цей собор тривав з 1962 до 1965 р. й отримав назву II Ватиканського собору. Цікавою особливістю цього собору є те, що він не прийняв жодного догмата, а був найперше звернений до пастирських потреб церкви, модернізації католицької церкви таким чином, щоб вона була зрозуміла і відкрита для всього світуі передусім для сучасної людини, яка живе в епоху постмодерну - з усіма викликами, що зумовлює ця епоха.

Одним із головних питань реформи в католицизмі було літур­гійне питання, яке останній раз розглядалося на Тридентському соборі в середині XVI ст. Також важливим питанням було визна­чення статусу східних католицьких церков і їхнього обрядового життя, серед яких чільне місце займає Українська греко-като-лицька церква - найчисельніша серед католицьких унійних цер­ков.

Рішення щодо літургійного життя УГКЦ, прийняті на II Вати-канському соборі, трактуються в колах греко-католицьких бого­словів як такі, що або не стали зрозумілі для цієї конфесії, або що нею не виконуються. Про це свідчить, наприклад, усна доповідь «Конституція про святу літургію - 50-ліття невідчитаного тек­сту» отця-доктора Василя Рудейка, виголошена на конференції «Другий ватиканський собор: дари Духа - таїна Церкви - свід­чення людини», з 31 травня до 2 черня 2012 р. в Українському католицькому університеті.

Аналіз публікацій зарубіжних дослідників, таких як: Дж. Альберго, А. Зубов [5-7], М. Кунцлер [8], а також українських дослідників: І. Ісіченка [3], С. Головащенка [1], Г. Хорунжого [14] засвідчує наявність широкого кола підходів до висвітлення церковної історії, зокрема історії II Ватиканського собору та його впливу на сьогодення. Проте потрібно зазначити, що ці праці від­значаються різним ступенем аналізу такої події. В українській літературі знаходимо праці, які стосуються історії християнства в Україні, зокрема діяльності УГКЦ періоду II Ватиканського со­бору (С. Головащенко [1], І. Ісіченко [4], С. Мудрий [9] та ін.). Висвітлення широкого спектру питань, пов'язаних з різними ас­пектами та характеристиками літургійного життя церкви, можна простежити у працях М. Солов'я [13], Т. Шманька [15]. Розгляд діяльності УГКЦ на соборі найкраще висвітлено в роботах А. Сапеляка [12] та І. Нагаєвського [10], хоча потрібно зазначити, що ці роботи мають виражену конфесійну спрямованість і не за­вжди об'єктивні. Тому можна дійти висновку, що ця проблема­тика в українській науці потребує подальшого, більш глибокого вивчення й обговорення.

Мета статті - простежити вплив рішень II Ватиканського со­бору на УГКЦ і зокрема на зміну її літургійного життя. Окрімтого, намагатимемося проаналізувати дискусії в середовищі УГКЦ, про адаптацію і правильне трактування літургійних змін, які мали відбутися у богослужіннях цієї конфесії. Цей аспект мало висвітлений у вітчизняній науці та потребує ґрунтовного аналізу в сучасному науковому дискурсі.

Ідею про проведення найвищого церковного форуму вису­нув 25 січня 1959 року Папа Іван XXIII, від якого, з огляду на його вік та стан здоров'я, цього мало хто очікував. Понтифік за­значив, що основними темами Собору мають стати оновлення церкви та пастирська діяльність у сучасних умовах [14, с. 120]. Такі теми він означив новим поняттям: «аджорнаменто» (італ. «aggiornamento» - осучаснення) - так названо проголошений Па­пою Іваном XXIII курс на оновлення католицької церкви. Саме слово «aggiornamento» було запозичене з мови італійської бух­галтерії й означає «привести книгу в сьогоднішній стан». У ре­лігійному контексті цей термін означав, що доручену церкві іс­тину не можна сповіщати вчорашньою мовою, мовою епохи, що застаріла через духовну еволюцію. «Первісний текст» потрібно читати й інтерпретувати як «текст часу». Відчуття необхідності церковної реформи, модернізації ідеології, зокрема соціальної, оновлення богослужбового життя - саме ці теми широко обго­ворювались у колах провідних католицьких богословів середини XX ст. [3,с. 684-685].

Уже в 1960 році розпочалася підготовка собору, який урочис­то відкрився 11 жовтня 1962 року. У форумі взяли участь близько З тисяч єпископів, гостей, дипломатів та спостерігачів (христи-ян-некатоликів), у тому числі були присутні представники Мос­ковського патріархату, також зокрема й український митрополит із США Мстислав Скрипник (УАПЦ). Отці собору не тільки пра­цювали над проектами документів, а й мали можливість обмі­нятися досвідом душпастирства в багатьох країнах світу. Глава Української церкви митрополит Иосиф Сліпий після свого звіль­нення прибув до Ватикану 9 лютого 1963 року. Вже наступного дня він мав тривалу аудієнцію в Папи Івана XXIII [14, с. 120].

Собор проходив у формі чотирьох сесій.

-   Перша сесія тривала від 11 жовтня до 8 грудня 1962 року (З червня 1963 року помер Папа Іван XXIII, відтак справу собору продовжив його наступник - Павло VI).

-   Друга - від 29 вересня до 4 грудня 1963 року.

-   Третя - від 14 вересня до 21 листопада 1964 року.

-   Четверта - від 15 вересня до 7 грудня 1965 року.

За весь період собору було прийнято 16 документів: 4 консти­туції, 9 декретів, 3 декларації [3, с. 685].

У цій статті ми розглянемо два документи, які безпосередньо стосуються літургійного життя У КГЦ, а саме: Конституцію про святу літургію (Sacrosanctum Concilium - «Священний Собор») [11], а також Декрет про східні католицькі церкви (Orientalium Ecclesiarum - «Східних Церков) [2].

Першою темою, до якої взявся II Ватиканський собор, була літургія як життя церкви. Це була найбільш актуальна проблема в церкві, й рішення про літургію було першим досягненням цьо­го собору, який представляв довголітні дослідження прагнень і праці літургійних рухів у католицькій церкві. Схема Конституції про літургію, що її підготувала передсоборова Літургійна комісія згідно з новими літургійними напрямами та вказівками, зокрема, папи Пія XII, повністю відповідала новим напрямам II Ватикан­ського собору [5, с. 193-197].

У цій Конституції було поставлено завдання постійно вихову­вати вірних у дусі християнського життя, підтримувати їх праг­нення до єднання у Христі, залучаючи людей до церкви. У цьо­му контексті структура та розвиток літургії є вершиною, до якої прагне Церква, і водночас джерелом її міцності. Собор дійшов висновку, що літургія складається з незмінної частини, яка вста­новлена зверху, та деяких інших структурних частин, які з часом можуть потребувати змін. При цьому тексти й обряди повинні ясніше виражати святині, що їх вони ознаменовують. Таким чи­ном, християни зможуть легше розуміти їх зміст і приходити до повної та діяльної участі в здійсненні літургії [7, с. 243-249].

Собор доручає вірним брати участь у Богослужбі «свідомо, активно і корисно» (SC 11) [11], реагуючи на все пасивне: і ма­теріальне сповнення обов'язків християнина, бо «Літургія - це перше й обов'язкове джерело, з якого вірні черпають правдивий християнський дух» (SC 14) [11].

У документі підкреслюється значення Святого Письма в лі­тургії як свідчення поклоніння Божественній величі. У Консти­туції сказано, що церква поважає і підтримує духовні чесноти різних народів. Тому, зберігаючи сутнісну єдність римського об­ряду, собор постановив надавати відповідне місце закономірнимвідмінностям груп вірних, особливостям регіонів та народів сві­ту. Передбачено також можливість перекладу латинського тексту на сучасну місцеву мову для використання в літургії, однак це вимагатиме схвалення повноважною територіальною церковною владою [7, с. 250-253].

Розглядаючи священну тайну євхаристії, собор наголосив, що Церква старанно піклується про присутність вірних, які б актив­но - через обряди та молитви - сприймали цю тайну, свідомо, благочестиво і діяльно брали б участь у цьому священнодійстві. Вирішено було відновити «загальну молитву», або ж «молитву вірних», що практикується після Євангелія і проповіді, особливо в неділю та приписані свята [8, с. 264-265].

Кожна єпархія має стати, згідно з рішеннями собору, великим центром літургійного життя. Якраз цей літургійний дух пред­ставляє єпископа не як «князя», але як «великого священика сво­го стада» (SC 41) [11].

Щодо ролі єпископа, то в цьому документі висловлювалася дум­ка, що єпископ має бути центром, довкола якого гуртуються літур­гійне життя єпархії. Особливо «...у Святій Євхаристії, в одній мо­литві, при одному вівтарі, головою якого є Єпископ...» (SC41) [11].

Таке літургійне поняття єпископа як прямого пастиря усього свого стада, якому допомагають як його заступники священики-парохи, повністю відповідає традиції Сходу, зокрема літургійній традиції візантійського обряду. Крім того, у церквах візантій­ського обряду знаходиться «горне сідалище» для єпископа не тільки в його катедральній церкві, але й по всіх церквах єпархії із зазначенням, що на нього не може сідати священик, а тільки єпископ [9, с. 503].

У Конституції окремо вказано на роль таїнств, які не лише передбачають віру, але словами й діями живлять і зміцнюють її. Однак з часом природа та призначення таїнств та обрядів освя­чення стали не настільки очевидними, як раніше, і це вимагає деякої адаптації й певних змін - з огляду на потреби нашого часу.

Річне літургійне коло визнали за доцільне переглянути так, щоби, зберігаючи чи відновлюючи традиційні звичаї та правила щодо свят і постів, залишити цілісним притаманний їм спокон­вічний характер. При цьому собор застеріг, що празники святих не повинні мати переваги перед святами, які відзначають таїн­ства спасіння [8, с. 266].

Після апробації та проголошення соборової Конституції «Про Літургію» греко-католицькі єпископи приступили до впрова­дження в життя Української католицької церкви деяких соборо-вих літургійних засад, зокрема живої мови. Першим конкретним кроком було створення міжєпархіяльної літургійної комісії, яку очолив архієпископ Іван Бучко. Комісія на підставі пропозицій та побажань літургійних комісій окремих єпархій мала опрацювати проект літургійних змін [12, с. 155].

Праця розпочалась у двох напрямах: над впровадженням до богослужінь живої української мови та над спрощенням над­мірних повторень у самих богослужіннях. Перші рішення укра­їнських владик на нарадах, які очолив верховний архієпископ і митрополит Иосиф Сліпий, обмежились до часткового впро­вадження української мови до Богослужінь, зокрема: читання Святого Письма на всіх богослужіннях, символу віри, молитви «Отче наш» та «Вірую, Господи» перед святим причастям. Комі­сія доручила відновлювати читання ранішніх і вечірніх молитов українською мовою. Одночасно міжєпархіяльна літургійна комі­сія опрацювала переклад цілої служби божої на українську мову, а також Требника [10, с. 265].

Впровадження української мови, як живої мови до богослу­жінь Української греко-католицької церкви, розсіяної по країнах усього світу, поставило питання вибору мови богослужіння цієї Церкви на еміграції та послідовну розбіжність думок, поглядів, прагнень серед кліру і вірних. Проблема загострилася у країнах Північної та Південної Америки - оскільки в цих країнах для українців «живою» мовою були місцеві мови, які витісняли укра­їнську мову зі сфери спілкування українців закордону [12, с. 116].

Менш складним питанням було спрощення повторень у бого-службах. На Закарпатті, а також у Галичині, вже практикувались спрощення за дозволом місцевих церковних властей. Однак ви­пуск нових літургійних книг у Римі, що відповідали рішенням собору, повернуло в цілості всі Богослужіння згідно з текстом та автентичними традиціями церков київської традиції. Воно має велику заслугу відновлення обрядової одностайності в Україн­ській греко-католицькій церкві, повертаючи її стару літургічну спадщину, спільну з Українською православною церквою з часів Петра Могили. Римське видання літургійних книг стало базою для загального спрощення деяких другорядних частин, зокремаповторень, які не є приписані, а лише дозволені [12, с. 117].

Самі спрощення не скорочують богослужіння в часі, а тільки їх полегшують і поглиблюють читанням євхаристійних молитов замість постійного повторення єктеній, спільних, зрештою, усім іншим богослужінням.

Зокрема було прийнято: «На основі ухвал Верховного Архіє­пископа з Синодом всіх українських греко-католицьких Єписко­пів, все українське греко-католицьке духовенство і всі українські церкви, для збереження обрядової одностайності, зобов'язані притримуватися:

1.  Римського Служебника з уставом Богослужень, виданим Апостольським Престолом.

2.  Типікону о. Ісидора Дольницького з врахуванням - собор­них постанов.

3.  Усталеного тексту без жодних свавільних змін, крім дозво­лених скорочень у св. Літургіях і частинного уживання укра­їнської мови.

4.  Рішення щодо співучасті з відділеними братами у свяще-нодіяннях.

5.  Поминання під час літургійних відправ Верховного Архи­епископа та інших» [10, с. 296-297].

Важливим феноменом в межах римо-католицької церкви є Східні католицькі церкви. II Ватиканський собор мав на меті певним чином осмислити ідентичність цієї частини своїх вірних і видав декрет «Про Східні католицькі Церкви». У якому є рі­шення, що стосуються літургійної практики східних католиць­ких церком і УГКЦ зокрема.

Декрет «Про Східні католицькі Церкви» («Orientalium Ecclesiarum») почав розглядатися собором уже на другій сесії; після обговорення і серйозного доопрацювання документ був опублікований 21 листопада 1964 року. Документ визнає цінність східної традиції, особливу місію східних католицьких церков як моста єднання з православними церквами, які не перебувають у спілкуванні з Римом [3, с. 186].

При цьому вказується, що як східні, так і західні церкви, частково відрізняючись обрядами, церковною дисципліною і духовним спадком, але водночас підпорядковуються правлінню Римського Понтифіка. Жодна з них не має переваг і користується однаковими правами, виконуючи ті ж самі обов'язки. Собор на­голосив, що вірні східних церков повинні бути впевнені в тому, що вони завжди можуть і повинні - з урахуванням власних тра­дицій - дотримуватися своїх обрядів богослужіння та статутів [14, с. 126].

Належну увагу Другий ватиканський собор приділив також і східним патріархатам, зазначивши, що цей інститут існує в церк­ві з давніх часів і був визнаний вже першими вселенськими со­борами. Оскільки цей інститут є у східних церквах традиційною формою правління, собор висловив побажання, щоби там, де це буде необхідно, встановлювались нові патріархати, залишивши рішення щодо права їх створення за Вселенським собором або за Римським Понтифіком.

Сам Декрет дуже короткий. У ньому є лише «деякі головні засади», щоб східні церкви процвітали і «щоб з оновленою апос­тольською силою виконували довірене їм завдання, залишаючи решту для східних синодів, а також Апостольського Престолу» (ОЕ1)[2].

Якраз ця стислість соборових рішень про східні католицькі церкви сприяє розвиткові синодів даних церков на підставі своїх тисячолітніх традицій, і це самоуправління у формі патріархатів у рамках вселенської церкви є запорукою автентичності східних традицій.

Тому-то II Вселенський собор обмежився до «деяких голо­вних засад» про східні церкви, і ці засади такі:

1. Непорушність традиції кожної окремої церкви або обряду (ОЕ2)[2].

2. Однакова гідність усіх помісних церков (ОЕ 3) [2].

3. Патріархальний устрій східних церков (ОЕ 7-8) [2].

4. Повернення прав і привілеїв східним патріархам (ОЕ 9) [2].

5. Встановлення нових патріархатів (ОЕ 11) [2].

Собор звертається до вірних східних церков із закликом збе­рігати свої давні літургійні обряди та свої правила (ОЕ 6) [2]. З огляду на незнання східної традиції, кліром і вірними на Заході, II Ватиканський собор доручає заповнити цю прогалину як ви­кладанням спеціальних курсів у семінаріях та монастирях, так і вивченням східних традицій під час кахитизації (ОЕ 4) [2].

Особливу увагу собор звертає до кліру, монахів і вірних латин­ського обряду, які у своєму житті перетинаються з вірними східної обрядової традиції, проголошуючи, що вони ще глибше мають піз­навати східну обрядову традицію. А монахи навіть рекомендують: «... для більшої успішності апостольської діяльності відкрити, по можливості, східні обителі чи навіть протоігуменати» (ОЕ 6) [2].

Отже, собор конкретно й практично підійшов до справи збе­реження східних обрядів, запобігаючи продовженню латинізації, заподіяного східним церквам з боку західних католиків. Про яку на соборі згадував і звертав на неї увагу владика Иосиф Сліпий [10, с. 256-257].

Ще одна соборова ухвала викликала масштабну дискусію і заперечення: «В кінці усі без винятку католики, як охрещені ко-трою-небудь некатолицькою Церквою чи спільнотою, що при­ступають до повноти католицької єдності, нехай збережуть всюди свій власний обряд, де б вони жили, нехай його шанують і по змозі його притримуються» (ОЕ 4) [2]. Труднощі, на які натрапила ця постанова ще в стадії дискусії, належать до православних, які пе­реходять до католицької церкви. Передсоборова практика, що опи­ралася на церковне право східних церков, залишала можливість некатоликам вибрати обряд, який вони бажали, в час входження до католицької церкви. Ця можливість була причиною великих надуживань і латинізації. Жертвою таких надуживань були укра­їнці в межах Польщі й Білорусі та інші народи. Зокрема, справа актуальна на Близькому Сході, де багато вірних Єрусалимського латинського патріархату - це колишні православні [6, с. 559-560].

Після довгої дискусії щодо проекту соборового рішення за збереження власного обряду і з боку тих, що приступають до католицької церкви, проголосовано двома третинами голосів, однак з компромісом, що «в особливих випадках...» вони мають право належали до апостольського престолу [6, с. 560-561]. Рі­шення собору стосувалися і східних християн, які не належать до католицької церкви, зокрема було постановлено, що: «Схід­ним християнам, які в добрій вірі живуть відлучені від католиць­кої церкви, якщо вони добровільно просять, можна уділяти святі тайни сповіді, євхаристії та єлеопомазання. І католикам дозво­ляється просити уділення цих тайн від тих некатолицьких свя­щеннослужителів, що в їхній Церкві є важливими ці тайни; і то кожного разу, коли цього вимагає потреба або справжня духовна користь, а фізично або морально неможливий доступ до като­лицького священика» (ОЕ 27) [2]. «Також на основі тих самих засад дозволяється - якщо є слушна причина - співучасть у свя­щенних відправах, у речах і місцях поміж католиками й відлуче­ними східними братами» (ОЕ 28) [2].

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

M Кобрин - Вплив літургійної реформи ii ватіканського собору на культово-обрядові практики української греко-католицької церкви