початку ХХ ст - Етнічні та релігійні громади павлограда кінця ХVІІІ - страница 1

Страницы:
1  2 

Бушин B.C.

ЕТНІЧНІ ТА РЕЛІГІЙНІ ГРОМАДИ ПАВЛОГРАДА КІНЦЯ XVIII - ПОЧАТКУ XX СТ.

Однією з основних проблем, з якою зустрічається будь-який дослідник, що намагається вивчати етнічний склад населення Російської імперії є відсут­ність відповідних показників у більшості статистичних джерел. Документи Ро­сійської імперії не мали «п'ятої графи» - «національність». Вони, як правило, обмежувалися становою приналежністю та віросповіданням.

Етнічні групи враховувалися лише тоді, коли вони складали окрему соці­альну групу, як, наприклад, «інородці». Російський дослідник історії міст Б. Миронов зазначав: «Статус «инородца», введенный в сословном законодате­льстве в 1822 г., не заключал в себе ничего унижающего и обидного. Он распро­странялся на малые народы Сибири, Европейского Севера, Кавказа, калмыков и евреев, впоследствии на народы Казахстана. Инородцы подразделялись на оседлых, кочевых и бродячих, крещеных и некрещеных. Хотя в правовом поло­жении каждой группы имелись некоторые особенности, все они по своим пра­вам приближались до 1860-х гг. к государственным крестьянам, после - к сель­ским обывателям и управлялись «по законам и обычаям, каждому племени свой­ственным» [15, с. 32]. Етнічні сучасному розумінні цього слова) особливості решти народів імперію, до певного часу, не цікавили. Той же автор далі пише: «Этнические и национальные критерии не служили определяющими для продви­жения по социальной лестнице. Благодаря этому между социальным статусом и национальностью отсутствовала связь» [15, с. 32].

На рівні етнографічних описів, звичайно, етнічні ознаки враховувалися. Скажемо, у «Военно-статистических описаниях Российской империи» існував відповідний розділ «племена, их нрав и обычаи». Але визначити етнічну нале­жність окремої людини чи групи людей (особливо з простонароддя і на мікро-рівні) на матеріалах тогочасної статистики дуже важко. Основними ознаками групової належності були віросповідання і соціальний стан (місце у соціальній ієрархії). Інколи до них додавалася «рідна мова». Але цей показник теж не мо­же слугувати чіткому визначенню етнічності. XIX століття стало часом розгор­тання загальноєвропейського процесу формування нової форми організації сус­пільства - нації, яка приходила на зміну становому суспільству. Не залишилась осторонь цього процесу і Росія. Процес формування «большой русской нации», як називає його О. Міллєр, розпочався пізніше, ніж у Західній Європі, і прохо­див дуже повільно, бо зустрічав опір з одного боку, альтернативних національ­них проектів, а з іншого, і це головне, з боку консерваторів, прибічників збере­ження імперсько-станової системи [14]. Тим не менш цей процес виявився вже у 60-ті рр. XIX ст. і почав впливати на мовну ситуацію в імперії. Знову зішле­мося на авторитет Б.М. Миронов: «До второго польского восстания 1863 г. на­циональная политика не имела культурно-языковой направленности, а ее жест­кость проявлялась лишь в отношении польских сепаратистов и тех, кто их подде­ржал; в остальных национальных регионах сохранялся прежний курс.С 1863 г. курс на административную интеграцию национальных окраин в состав империи стал всеобщим и форсированным и к нему добавилась языково-культурная уни­фикация в форме русификации» [15, с. 37].

Додамо до цього ще слабку розробленість і непоширеність новонародже­них національних літературних мов, наприклад, української, і стане зрозумі­лим, що освічена людина XIX - початку XX століття (особливо православного віросповідання), незалежно від власного етнічного походження, могла назвати своєю рідною мовою російську. Маючі на увазі літературну російську мову, в той час як у статистиці її відповідь була б зафіксована у графі «великорусский язык». Звичайно, можна було б зробити зауваження, що у Російській імперії на­віть у 1913 році лише 3% населення мали середню та вищу освіту [2]. Однак, ці три загальноімперські відсотки на рівні окремого міста, тим більш невеличкого повітового, могли значно вплинути на ситуацію, бо складали місцеву еліту.

На макроісторичному рівні, де рахунок йде на десятки і сотні тисяч лю­дей, «етнічна проблема» не так помітна, визначення етнічної приналежності можна корегувати за ознаками віросповідання, «рідної мови» та, головне, геог­рафії походження. Особливо це стосується процесів переселення на території, які не є корінною етнічною батьківщиною переселенців.

Російський демограф В.М. Кабузан у своїй книзі «Заселение Новорос-сии», спираючись на дані ревізій XVIII - першої половини XIX ст., фіксує етні­чний склад населення регіону та його зміни. Але робить це, враховуючи, на­самперед, «место выхода», тобто місцевість, з якої походять переселенці: мало­російські селяни та козаки, однодворці, поміщицькі та казенні селяни велико­руських губерній, іноземці [9]. Тобто, в його книзі під поняттям «національ­ність» розуміються не етнічні ознаки певного народу, які в той час статистикоюне фіксувалися, а походження з певної території носія певного соціального ста­тусу. Зауважимо, що, враховуючи особливості статистичної практики Російсь­кої імперії, це є чи не єдиний плідний підхід.

Другою проблемою «етнічного позиціонування» населення є відсутність єдиного термінологічного апарату тогочасної статистики. Насамперед це стосу­ється православного населення. Наприклад, у книзі «Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального Штаба: Екатеринослав-ская губерния», в розділі «Сведения о городах...» лише для одного міста, а саме для Таганрога, є дані про «Распределение жителей города по племенам». Серед «племен» названі греки, німці, французи, англійці, італійці, євреї, араби, татари. А далі йде: «Остальные - Русские и Малороссияне» [13, с. 336]. В цій же самій книзі читаємо: «Постараемся, насколько нам известно, изобразить особыя, отли-чительныя черты каждаго из этих классов народа, опуская подробности, состав-ляющия характеристику Славянскаго племени, так как все это более или менее известно каждому Русскому. Казенные, удельные и помещичьи крестьяне состо­ят из двух главных племен - Малороссиян и Великороссиян» [13, с. 264]. Тобто назва «русский» могла вживатися, навіть одним автором як назва одного з «пле­мен» і як загальна назва для «триєдиного» народу. У збірнику «Вся Екатеринос-лавская губерния. 1913 год» населення поділяється на «русских», «евреев» та «прочих» [3, с. 28]. І подібна практика є поширеною у більшості документів. О. Міллєр пише: «Будем помнить, что, в зависимости от контекста, понятие «русский» могло охватывать всех восточных славян или относиться только к ве­ликороссам. Это означает, в частности, что понятие «русское общественное мне­ние», употребленное в названии книги, включает в себя публицистику всех тех авторов, кто причислял себя к русским, то есть и великороссов, придерживавши­хся различных вариантов русской идентичности, и тех малороссов и белорусов, которые разделяли концепцию общерусской нации» [14]. Враховуючи вищеска­зане, будемо орієнтуватися саме на релігійну ідентичність населення, вважаючи слово «русский» синонімом слова «православний». Там, де статистичні дані до­зволяють говорити про «родной язык» ми будемо вживати слова «великорос (ве­ликорус, великоруський)» і «малорос (малорус, малоруський, малоросійський)». Слово «українець» в сучасному значенні етнічної назви в XIX - на початку XX ст. широко не вживалося і значення етнічної самоназви для більшості населення ще не мало. Словом «украинец» в Російській імперії, як правило, позначали представника певного ідеологічного напряму - прихильника національного про­екту, який був альтернативним «большой русской нации».

Етнічна «діагностика» складає певну проблему і під час дослідження єв­рейського населення. В статистиці слово «єврей» вживалося в значенні релігій­ної приналежності, тобто в значенні «іудей». Згідно з законами Російської ім­перії будь-який іудей, який прийняв православ'я, міг вважати себе «русским» і робити будь-яку кар'єру. На нього вже не розповсюджувалися обмеження «смуги поселення», хоча він, зрозуміло, залишався етнічним євреєм. Для прик­ладу можна згадати діда Володимира Ілліча Ульянова (Леніна) Ізраїля Бланка (1799-1870). У 1820 р. він хрестився з ім'ям Олександр Дмитрович, закінчив Імператорську   медико-хірургічну   академію,   служив   лікарем   у Санкт-

Петербурзі, а потім у Пермі та Златоусті, отримав чин статського радника (рів­ний полковнику) і, відповідно, спадкове дворянство. У 1847 р. він вийшов у ві­дставку і купив маєток Кокушкіно під Симбірськом, в якому до виходу заміж жила мати Леніна Марія Олександрівна [10]. Тобто, хрещені етнічні євреї в ста­тистиці як «євреї» вже не враховувалися, проходячи по графі «православні» (або іншої християнської конфесії). Тут будемо вживати слово «єврей» у зна­ченні синоніма терміну «іудей».

Таким чином, рахувати етнічний склад населення Павлограда кінця XVIII -початку XX ст.. можемо достатньо умовно, на рівні відсотків, спираючись голов­ним чином на дані про релігійну та мовну ідентичність мешканців міста.

«Описание города Павлограда» 1799 р. не містить інформації ані про ет­нічну (мовну), ані про релігійну ідентичність мешканців міста [18]. Можна зро­бити припущення, що абсолютна їх більшість (умовно 100%, без урахування можливих старообрядців) належала до православної громади.

За «Описанием города Павлограда» 1840 р. з 5435 мешканців міста 693 зазначні як евреї [19]. Представників інших віросповідань не названо. Відпові­дно, припускаємо, що православних - 4742, тобто 87%.

«Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1864 год» називає та­кі дані: «На 100 православн. исповед. 28 Евреев» [20, с. 175], тобто православ­них у місті було 72%. Але цифрових даних по віросповіданням «Памятная кни­жка» не дає, тому більш достовірними видаються дані 1865 року, які містить «Географическо-статистический словарь «Российская империя». З 8653 мешка­нців у Павлограді 7468 православних (86%) [4, с. 110].

Енциклопедія Брокгауза і Ефрона 1896 р. розміщує дані про 12875 право­славних [24, с. 572] . Враховуючи, що загальна кількість павлоградців станови­ла 18872 чоловік (за даними цієї ж Енциклопедії), це складає 68,22%. Всеросій­ський перепис 1897 р. містить інші дані: православних у місті було 10734 чол. [22, с. 3]. З урахуванням загальної чисельності мешканців у 15775 осіб це також складає 68%. Довідник «Вся Екатеринославская губерния» за 1913 р. зазначає: «Число жителей 30725 человек, из них: русских 73%, евреев 26 и остальных 1%» [3, с.28].

Перша систематична спроба мовного визначення населення була здійсне­на під час Всеросійського перепису 1897 р. За її даними 10740 мешканців Пав­лограда (тобто 68%) назвали своїм «родным языком» «великорусский с мало­русским и белорусским» [22, с. 3]. З них великоруську мову рідною назвали -5421 (34,36% від загальної кількості населення міста) і малоруську -5273(33,42%) [22, с. 74]. Тобто, за мовною ознакою «русское» населення розді­лялося навпіл.

Міграція євреїв у Новоросію починається в останньому десятилітті XVIII ст. Саме після указу Катерини II від 23 грудня 1791 р. «О предоставлении евреям гражданства в Екатеринославском наместничестве и Таврической обла­сти» починається масове переселення євреїв з Литви, Білорусії, Правобережної України. Після поділів Речі Посполитої і приєднання названих територій до Ро­сійської імперії цей потік посилився ще більше. У Катеринославі перші євреї з'являються у 1793 р. На межі XVIII - XIX ст. в губернському місті проживалоблизько трьохсот євреїв, на території губернії близько тисячі [7]. В «Описании города Павлограда» 1799 р. євреї серед мешканців ще не згадуються [18]. В той же час, на одному з надгробних каменів старого єврейського цвинтаря вдалося розгледіти рік смерті: «1809». Тобто, появу перших євреїв у Павлограді можна датувати початком XIX ст. В «Описании города Павлограда» 1840 р. кількість єврейського населення міста становила 693 чоловік (362/331) [18]. Враховуючи, що загальна кількість мешканців, згідно з цим документом нараховувала 5435 осіб, це складає приблизно 12,75% населення міста. За даними 1865 р., які містить «Географическо-статистический словарь «Российская империя», єврей­ська громада налічувала 1185 чоловік (з них 631 чоловічої статі) [4, с. 10]. З урахуванням чисельності населення Павлограда у 8653 людини, це становить 13,69% населення міста.

За даними Енциклопедії Брокгауза і Ефрона 1896 р. в Павлограді мешка­ло 4970 іудеїв [24, с. 572]. Всеросійський перепис населення 1897 р. називає цифру 4382 особи [22, с. 3]. «Брокзауз і Ефрон» називають чисельність мешка­нців Павлограда - 18872 чоловік. Всеросійський перепис - 15775. Тобто, за да­ними Енциклопедії євреї складають 26,33% населення міста. За даними перепи­су - 27,77% павлоградців. Відсотки достатньо близькі. І в тому, і в іншому ви­падку - понад чверть мешканців міста.

Збірник «Вся Екатеринославская губерния» за 1913 р. подає такі цифри: «Число жителей 30725 человек, из них: русских 73%, евреев 26 и остальных

1%» [3, с.28].

З моменту своєї появи у Новоросії і до середини XIX ст. єврейські грома­ди продовжували жити тим життям, яке склалося ще у середньовіччі. Євреї бу­ли організовані у релігійні общини (кагали), які знаходилися під жорстким кон­тролем рабинів і багатої верхівки громади. У другій половині XIX ст. почина­ється процес, який назвали «емансіпацією». І.Р. Шафаревич описує цей процес так: «B XVIII - XIX вв. происходит резкий перелом в положении европейского еврейства, а именно: среди евреев возникает быстро растущее движение за вы­ход из изоляции, за усвоение образа жизни окружающих народов, их культуры. Это течение придаёт совершенно новый характер европейским еврейским об­щинам. Параллельно усиливается борьба и за юридическое равноправие евреев, которого они и добиваются в XIX в. в подавляющей части европейских стран. Принятие евреями образа жизни европейских народов в среде этих народов ча­сто называют «эмансипацией», в еврейской же среде это течение называли «Хаскала», а сторонников его — «маскилим» [23, с.356]. Одним з перших мас-кілім в Павлограді був купець Василь Аптекман, син якого Осип Аптекман (на­родився у 1849 р.) писав у своїй автобіографії: «Отец пользовался уважением как среди своих единоверцев, так и широких кругов православного общества. Первые чтили его за его глубокие знания еврейского закона. Вторые - за реши­тельную отрешенность его от еврейской исключительности и нетерпимости, за горячую приверженность его к русскому просвещению. Отец мой был в нашем городе одним из первых пионеров русского просвещения среди евреев, он пер­вый внес русскую речь в нашу семью, он принес с собою русскую книжку» [1].

Але на шляху широкого проникнення євреїв в життя Російської імперії стояло кілька перешкод. Перша - заборона селитися поза «смугою осілості», яка включала в себе прибалтійські, польські, білоруські і українські губернії. Друга - «процентна норма» - відсоток учнів-євреїв, яким дозволялося вчитися у казенних гімназіях і університетах. Вона була визначена в 10% для «смуги осілості», 5% - поза нею, 3% - в столицях (Петербурзі і Москві).Також було за­боронено ставати державними службовцями (в тому числі офіцерами) і купляти землю в сільській місцевості. Всі ці обмеження розповсюджувалися виключно на осіб іудейського віросповідання.

Проте зупинити єврейський потяг до освіти ці заборони не змогли. У 1881 р. в «Обзоре Екатеринославской губернии» було зауважено: «Невозможно пройти молчанием, что в числе учащихся собственно в средних учебных заве­дениях, за исключением семинарии и духовных училищ, на 1909 человек обое­го пола православного вероисповедания приходится 953 человека иудейского вероисповедания или почти 50%, тогда как общее число евреев, проживающих в 10 городах, в местечке Никополе и посаде Азов, по отношению к числу жите­лей православного вероисповедания, проживающих в тех же местах, составляет лишь 16%...» [17, с. 33]. Зокрема, в «Павлоградской мужской прогимназии на­ходится 44 ученика православного вероисповедания и 72 человека еврейского вероисповедания. В Павлоградской женской прогимназии 28 учениц христиа­нок и 28 учениц евреек» [17, с. 33].

Непрямим підтвердженням широкого розповсюдження в середовищі пав­лоградських євреїв російської мови і освіти може слугувати ознайомлення з надписами на надмогильних плитах єврейського цвинтаря. Якщо найдавніші з них (розташовані в північній частині кладовища) містять надписи виключно на івриті, то в південній частині цвинтаря багато пам'ятників (більш «нових» на вигляд) з написами як на івриті, так і російською мовою. І саме вони датуються кінцем XIX - початком XX ст. В якості прикладів можна навести такі надписи: «Міхля Гершеновичъ // 8 го мая 1894», «Мария Подольская // 1909», «Соломон Григорьевичъ // Магазинеръ // сконч. 22 сентября 1911 г.». Цікавою є дуже ста­ра надмогильна плита в північній частині цвинтаря, поверх якої прикріплено більш нову на вигляд мармурову дошку з надписом: «Возобновляю память // дорогой матери моей // Сепфоры Григорьевны // Городецкой // умерла в марте 1850». Скоріше за все, дошку зроблено на початку XX ст, бо вона не містить написів на івриті.

Попри розповсюдженність російської мови в єврейському середовищі на­прикінці XIX ст., павлоградських євреїв не можна вважати асимільованими чи, навіть, такими, які стали на шлях асиміляції. Підтвердженням цього є дані Всеро­сійського перепису 1897 р. Тоді іудеями назвали себе 4382 мешканців Павлограда. А рідною мовою назвали «єврейську» 4353 людини [22, с.3]. Різниця невелика -29 осіб. Причому, скоріше за все, ці 29 могли назвати рідною німецьку чи польсь­ку мови, тому що кількість православних практично співпадає з кількістю носіїв «великорусского с малорусским и белорусским». І це не враховуючи православ­них молдаван і греків. А ось кількість католиків і протестантів не співпадає з кіль­кістю носіїв польської і німецької. Поза статистикою залишаються хрещені євреї і 72 особи, рідна мова яких захована під графою «Остальные».

Величезною була роль єврейської громади в економічному житті міста. Абсолютна більшість підприємств, які складали основу павлоградської еконо­міки, належала євреям. Серед найбільших підприємців назвемо Єроміцького (ситценабивна фабрика і паровий млин) [3, с. 39, 50], Венгеровського (ситцена-бивна фабрика і паровий млин) [3, с. 39, 49], братів Ривкіних (чавунно-ливарний завод) [3, с. 45], Мошкевича (пивоваренний завод) [3, с. 53], власників парових млинів Звенигородського [3, с. 51], Вільнянського і Турубінера [3, с. 54], Балабана, Шифрина, Подольського, хазяїна бричкового заводу Магазінера [3, с. 49], братів Ізраїловичів (акціонерне товариство борошномельного і круп'яного виробництва) [8, с. 571], власників типографій Браїловського [11], Лифшиця і Шатуновського [21], Гіммельфарба [5, с. 10], власника кондитерсь­кої фабрики Гомельського [5, с. 25], хазяїна кондитерської фабрики і ресторану Гехтмана [5, с. 31, 64]. Це не враховуючи власників магазинів, майстерень, ши­нків, аптек, агентів банків, дрібних ремісників і зубних лікарів, чия професія була виключно єврейською. До речі місцеву газету «Провинциальное слово: Орган павлоградской общественной мысли прогресса» видавав власник пекарні Нудельман [5, с. 12].

У другій половині XIX ст. замкнене життя єврейських релігійних общин стало швидко розпадатися. Молодь кидала релігійні школи і патріархальний побут і вливалася в російське життя - освіту, мистецтво, економіку. На початку XX ст. цей вплив досяг такого масштабу, що став вагомим фактором російської історії. Особливо це кидалося в очі в політиці. В усіх течіях, ворожих тодішнім порядкам - в ліберальній пресі, лівих партіях і терористичних групах - євреї, як за чисельністю, так і за керівною роллю, займали місце, абсолютно неспівстав-не з їх часткою в населенні країни. «...Факт безусловный, который надлежит объяснить, но бессмысленно и бесцельно отрицать», - писали про це об'єктивні єврейські спостерегачі у збірнику «Росия и евреи» [10, с. 123].

Одним з таких євреїв, що подалися у велику російську політику, був вже згадуваний вище уродженець Павлограда Осип Васильович Аптекман (1849 -1926), революційне призвісько «Оська» - один з видатних діячів народницького руху, член організації «Земля і воля», один з засновників групи «Чорний пере-поділ» і партії «Народне право» [16].

У 1903 р. в Павлограді виник соціал-демократичний гурток, заснований С.Г. Могилевським, який проводив агітаційну та організаційну роботу серед робітників, гімназистів, солдатів [8, с. 572]. Активну участь у діяльності павло­градських соціал-демократів брав Є.А. Гурвич, який залишив спогади про цей період свого життя [5].

Але під час революційних подій 1905 - 1907 рр. община павлоградських євреїв намагалася продемонструвати свою лояльність. Про це свідчить лист з канцелярії міністра внутрішніх справ на ім'я Катеринославського губернатора від 18 травня 1907 р: «ГОСУДАРЬ ИМПЕРАТОР ВЫСОЧАЙШЕ повелеть сои­зволил благодарить Павлоградскую еврейскую общину за выраженныя в телег­рамме на имя Министра Внутренних Дел от 14 мая чувства по поводу предотв­ращения злодейского против ЕГО ВЕЛИЧЕСТВА замысла» [12].

Можна з повним правом стверджувати, що павлоградські євреї відіграли в житті міста значущу роль. Це випливало як з чисельності громади, так і з того місця, яке посідали в соціальній ієрархії міста її представники. Їх вплив був ви­значальним в економічному житті міста і дуже вагомим - у громадському і по­літичному.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

початку ХХ ст - Етнічні та релігійні громади павлограда кінця ХVІІІ

початку ХХ ст - Педагогічна освіта австрії ХІХ

початку хх ст - Традиції ярмаркування в народних віруваннях українців другої полови хіх

початку ХХ ст - Офіцерські зібрання в армії російської імперії кінця ХІХ

початку ХХ ст - Музика в художньому слові літературно-музичні кореляції в українській поезії кінця ХІХ