В Семистяга - Бахмутський шлях - страница 32

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50 

При стабільному в цей час контингенті студентів (800—850 осіб за денною формою навчання і вдвічі більше за заочною) докла­далося багато зусиль для забезпечення їх навчальною літературою: тільки за 1949 р. книжковий фонд бібліотеки зріс майже на 43 тис. примірників, за 1950 р. — на 19 тис. Було отримано нове обладнання для кабінету фізики, створено астрономічний кабінет. Попри брак коштів покращували матеріальну базу: знаходили навчальні меблі, ремонтували водогін і каналізацію, дах і гуртожиток № 2, у якому для сту­дентів відкрили хлібний та продуктовий магазини, перукарню, медичний пункт, швейну майстерню, душові та кубову кімнати. У 1947—1948 рр. було збудовано агробіологічну базу природничого факуль­тету — оранжерею площею 60 квадратних метрів, дослідну ділянку в 1,5 гектара, розплідник плодових та декоративних де­рев, великий виноградник. Однак повністю відбудувати єдиний тоді навчально-лабо­раторний корпус не вдалося, й заняття проводилися у дві зміни [3, с. 241].

Піклуючись про навчання студентів ди­ректорат дбав і про культурно-спортивне життя майбутніх учителів. Працювали численні гуртки: хоровий, танцювальний, драматичний, оркестр духових інстру­ментів та домровий оркестр, проводилися огляди художньої самодіяльності, тричі на тиждень демонструвалися кращі ра­дянські кінофільми тощо. До цього слід до­дати гучне відзначення «знаменних дат» — 30-річчя ВЛКСМ та комсомолу України, 150-річчя від дня народження О.С. Пушкіна, 100-річчя від дня народ­ження І.П. Павлова та ін. На факультетах було розгорнуто спортивно-масову робо­ту, створено секції легкої атлетики, гімнастики, спортивних ігор, туризму, а жіноча баскетбольна команда в 1950 р. стала призером першої спартакіади педа­гогічних інститутів України і тривалий час була в республіці провідною.

Багато уваги О.А. Стрєльцов приділяв кадровим питанням. Колектив поповнили талановиті науковці: кандидат сільсько­господарських наук, знаний гідрогеолог та фахівець з ґрунтів Донбасу доцент Пав­ло Іванович Луцький, котрий мав досвід роботи директора Ворошиловградського сільськогосподарського інституту (додамо, що він працював до 1991 р., залишивши роботу в 90-річному віці), літературозна­вець, у майбутньому професор Іван Ми­хайлович Білогуб, Микола Гаврилович Гончаренко, який працював у виші 46 ро­ків, ставши доктором історичних наук, професором, відомим українським істори­ком, лауреатом Державної премії УРСР у галузі науки і техніки та багато інших.

Водночас на викладацьку роботу зали­шали кращих випускників: викладачами, зокрема, стали випускник 1947 р. Олексій Міхно, випускник 1949 р. Костянтин Сит­ник, випускник 1950 р. Павло Литвиненко та інші. Костянтин Ситник тепло згадував про те, як опікувався молоддю директор інституту, радив учитися далі, підтриму­вав у науковому пошуку. За порадою Стрєльцова К.М. Ситник вступив до аспірантури Інституту ботаніки Академії наук УРСР. Згодом він став ученим зі сві­товим ім'ям, академіком НАН України, президентом Українського ботанічного то­вариства, протягом 1970—2003 рр. очолю­вав Інститут ботаніки НАН України імені М.Г. Холодного, тривалий час був першим віце-президентом Академії наук України.

Залучаючи викладачів до наукових досліджень, О.А. Стрєльцов і сам у 1947 р. захистив в Інституті історії України АН УРСР кандидатську дисертацію «Жито­мирська область під час німецько-фашист­ської окупації», у 1948 р. отримав учене звання доцента по кафедрі історії СРСР, на якій викладав історію СРСР XX сто­ліття та спецкурс з історії Великої Вітчиз­няної війни [7, арк. 4, 7, 9].

Усе це відбувалося під важким ідео­логічним пресингом та наглядом «компе­тентних органів». На партійних зборах закликали викривати ворогів; вишукува­ли космополітів і цькували українських буржуазних націоналістів; велися при­скіпливі спецперевірки, особливо тих, хто перебував на окупованій території. Викла­дачі відвідували постійнодіючий семінар з вивчення творів Й. Сталіна, проводилися численні конференції, як от: «В.І. Ленін, Й.В. Сталін та історична наука», «Ста­лінський план робіт і наші природні багат­ства», «Боротьба з буржуазним космо­політизмом і завдання історичної науки». Лекції та семінарські заняття стенографу­валися з їх наступним критичним полі­тичним аналізом, а усі характеристики на викладачів повинні були містити висно­вок: «справі партії Леніна-Сталіна та со­ціалістичній Батьківщині відданий».

12 листопада 1953 р. новим директором інституту і завідувачем кафедри росій­ської мови та літератури було призначено Федора Кириловича Гужву, а О.А. Стрєль-цов став викладачем Ворошиловградсько-го сільськогосподарського інституту.

Ф.К. Гужва походив із селянської роди­ни, котра мешкала в селі Слов'янка Межів-ського району, що на Дніпропетровщині, мав філологічну освіту (у 1934 р. закінчив філологічний факультет Новомосковського педагогічного інституту за фахом «росій­ська мова та література»), досвід роботи у вищих навчальних закладах. Протягом 1938—1941 рр. він — завідувач кафедри російської мови, помічник декана факуль­тету мови та літератури, помічник (заступ­ник) директора по учительському інституту в Запорізькому педагогічному інституті; з вересня 1941 р. — в евакуації в Таджи­цькій РСР [8, с. 114]. У червні 1942 р. дирек­тор Шурабської середньої школи Ф.К. Гуж-ва на десять місяців стає червоноармійцем, після чого знову працює директором тієї са­мої школи, а після визволення України, у липні 1944 р., призначається директором і завідувачем кафедри мовознавства Ста-робільського учительського інституту, нап­рикінці 40-х років досить невеличкого: 18 викладачів і менше ніж 300 студентів.

У 1950 р. Ф.К. Гужву призначають ди­ректором та завідувачем кафедри мово­знавства Ужгородського учительського інституту. Звісно, що в ті часи керівниками вищих навчальних закладів у західних об­ластях України призначали виключно пе­ревірених осіб, у відданості яких не було жодних сумнівів. До того ж Федір Кирило-вич був російським філологом, а такі фахівці зі сходу для здійснення радя-нізації були вкрай потрібні. Працюючи в Ужгороді, Ф.К. Гужва захистив канди­датську дисертацію «Дослідження про застосування коротких та повних прик­метників в російській радянській художній літературі», й на час призначення дирек­тором ВДПІ 40-річний учений був канди­датом філологічних наук [8, с. 114, 116].

У Ворошиловграді Ф.К. Гужва разом із дружиною Неллі Григорівною, яка тут отримала диплом учителя російської мови та літератури, працювали недовго — трохи більше року, до січня 1955 р., й оцінити його роботу за такий короткий термін складно. Та й не все тоді залежало від директора. Скажімо, згідно з державною програмою реорганізації вищих навчальних закладів, у 1954 р. було закрито учительський інсти­тут. І хоча хрущовська «відлига» тільки по­чиналася, перспективи політичного життя країни не були остаточно визначені, адже XX з'їзд КПРС ще не відбувся, Ф.К. Гужва був здатний на вчинки: у грудні 1954 р., наприклад, він узяв на роботу О.В. Єфре-міна, котрий став в інституті першим про­фесором післявоєнної доби. Річ у тому, що Олександр Володимирович двічі засудже­ний за сумнозвісною 58-ю статтею (контр­революційна діяльність): після першого де­сятирічного ув'язнення в 1937—1946 рр. вдруге в 1948 р. потрапив до сталінських таборів. Улітку 1954 р. О.В. Єфреміна звільнили за амністією, але тоді не ре­абілітували. Директорові інституту 66-річ-ний учений міг надати тільки довідку уп­равління МВС у Красноярському краї про звільнення, однак перепоною для призна­чення його старшим викладачем кафедри російської і зарубіжної літератури це не

стало [3, с. 292, 294].

Після Ворошиловградського педагогіч­ного інституту Ф.К. Гужву знову призна­чають директором педагогічного інституту на заході — у Чернівцях. У 50—60-х роках він був також ректором Сумського педа­гогічного інституту, а завершив науко­во-педагогічну  діяльність професором,доктором педагогічних наук, завідувачем кафедри російської мови та літератури Київського державного педагогічного інституту ім. О.М. Горького [8, с. 116—117].

10 січня 1955 р. колектив інституту отримав нового ректора. Їм став Хома Мартинович Гончарук [9, арк. 40].

Хому Мартиновича (для викладачів і студентів він був Георгієм) в інституті доб­ре знали. Він народився 1913 р. в селянській родині на Вінниччині, у селі Підвисокому Липовецького повіту, у 1938 р. з відзнакою закінчив факультет мови та літератури Ворошиловградського педагогічного інс­титуту і встиг попрацювати в рідному на­вчальному закладі викладачем україн­ської літератури. У 1940 р. за призовом пішов до Червоної армії. Служба затягну­лася на 6 років. Починав рядовим, а після нападу Німеччини на СРСР закінчив ар­тилерійське училище й у 1942—1945 рр. брав участь у бойових діях у складі Пів­денно-Західного та Третього Українського фронтів. Важкими фронтовими шляхами артилерист-зенітник, звільняючи рідну землю, пройшов на Захід, воював у Ру­мунії, Болгарії, Югославії, Австрії, Угор­щині, штурмував Будапешт.

У травні 1946 р. чорнявого статного красеня капітана-артилериста було демо­білізовано й він повернувся до виклада­цької роботи в інституті. Його зразу приз­начили деканом факультету мови та літе­ратури, згодом, у 1947—1950 рр. він завідує кафедрою української літератури, у 1950 р. стає заступником директора інституту з навчально-наукової роботи [9, арк. 12, 29-зв.]. Водночас Хома Мартино-вич працює над дисертацією «Масова робітнича поезія Донбасу в період грома­дянської війни», яку в 1953 р. захистив в Інституті літератури імені Т.Г. Шевчен­ка АН УРСР, отримавши диплом кандида­та філологічних наук [9, арк. 27, 66].

Два роки директорства Х.М. Гончарука були заповнені виснажливою роботою. В інституті панувала творча атмосфера, відбувалися нові захисти кандидатських дисертацій; позитивні процеси, які тоді проходили в країні, сприяли покращенню навчального процесу, студентського жит­тя. У 1955 р. було врешті повністю відбудо­вано навчально-лабораторний корпус, до нього прибудували спортивний зал площею 420 квадратних метрів з підсоб­ними приміщеннями, а на інститутській ділянці створили студентське спортивне містечко з волейбольним та баскетболь­ним майданчиками. Тривали відбудовні роботи в найбільшому гуртожитку № 1, завершені в 1958 р. Скупі рядки офіційної характеристики Х.М. Гончарука, підписа­ної в травні 1953 р. директором інституту О.А. Стрєльцовим, можуть служити до­сить точною оцінкою його роботи на всіх посадах, які він обіймав: «виявив велику працездатність і сумлінність, хороші ор­ганізаторські здібності, вміння налагодити педагогічний процес у виші, підтримувати порядок і дисципліну» [9, арк. 25-зв.].

2 лютого 1957 р. наказом по Міністерству освіти УРСР Х.М. Гончарука було звільне­но з посади директора за станом здоров'я, а директором призначено Г.Я. Ємченка [9, арк. 75, 77]. Хома Мартинович зали­шився працювати в інституті на посаді завідувача кафедри української літерату­ри до своєї смерті в 1972 р.

Таким чином, наступним директором інституту в 1957 р. став Григорій Якович Ємченко, який привніс у колектив інший стиль роботи. Ровесник Х.М. Гончарука, він також походив із селян (народився на хуторі Троїцькому під Алчевськом) і також закінчив цей інститут, отримавши диплом учителя-філолога, але раніше, у 1935 р. За плечима Г.Я. Ємченка було 17 років партійно-комсомольської роботи: протягом 1939—1944 років він працював першим секретарем Климівського райко­му комсомолу у Ворошиловграді, першим секретарем Ворошиловградського обкому комсомолу, першим секретарем Караган­динського обкому комсомолу, а з 1944 р. був спочатку завідувачем організаційного відділу Ворошиловградського обкому КП(б)У і десять років (1946—1956 рр.) — другим секретарем обкому [10, арк. 1, 1-зв.]. Після смерті Й. Сталіна та XX з'їзду КПРС велася чистка кадрів у партійних комітетах, унаслідок якої більшість «ста­рих» партійних керівників утратили свої посади. Г.Я. Ємченка, який у 1949 р. заочно закінчив Вищу партійну школу при ЦК ВКП(б), перекваліфікувавшись на істори­ка партії, відправляють керувати педа­гогічним інститутом.

Безумовно, керівна партійна робота нак­лала на нього свій відбиток. Зусилля колек­тиву спрямовувалися в першу чергу на ви­конання партійних рішень, підтримку чис­ленних ініціатив обласного керівництва, які тоді народжувалися чи не щодня. До того ж він працював у тісному тандемі із секре­тарем парткому інституту, а цю посаду на цей час обіймав Володимир Іванович Ка­лашников, тоді вже кандидат історичних наук, який до 1954 р. також кілька років працював у Ворошиловградському обкомі партії завідувачем відділу шкіл та вищих навчальних закладів.

Партком було перетворено на штаб з планування інститутського життя, а його стіни, наче воєнні мапи, прикрасили графіки підготовки дисертацій з червоними або синіми прапорцями, якими позначалися успіхи або негаразди в роботі. На Першот­равневі та Жовтневі свята колону інститу­ту, яка йшла на демонстрацію, прикрашали величезні муляжі кукурудзи, що мало свідчити про підтримку політики М.С. Хру­щова. І навіть висаджений у 1958 р. на 5 гектарах інститутської території дійсно чудовий фруктовий сад отримав назву «імені 40-річчя ВЛКСМ». Усі були захоп­лені грандіозними заходами: фестивалями, оглядами аматорської творчості, а в 1959 р. силами студентів поставили навіть оперу — «Катерину» Миколи Аркаса.

Г.Я. Ємченко був людиною енергійною. Не занурюючись у деталі навчального про­цесу, він вирішував масштабні питання. І тут у пригоді ставали його колишні партійні зв'язки з керівниками різних рівнів, господарниками області, а також те, що протягом 1955—1959 рр. він був депу­татом Верховної Ради УРСР [10, арк. 11]. Тож на території інституту для викладачів добудували 8-квартирний будинок, а непо­далік від навчально-лабораторного корпу­су постав 60-квартирний п'ятиповерховий житловий будинок, у якому всі викладачі та співробітники, які того потребували, отримали житло. Було змінено неприваб­ливий вигляд навчально-лабораторного корпусу. Фасад цієї оригінальної будівлі, зведеної в 1930 р., що тепер опинилася в новому центрі міста, за браком коштів покрили цементом темно-сірого кольору. У 1957—1958 рр. студентські будівельні бригади оздобили його, облицювавши дефі­цитною на той час керамічною плиткою. Однак кримінальний вчинок одного із синів Григорія Яковича перервав на початку 1960 р. його ректорську кар'єру. Г.Я. Єм­ченка переводять на посаду заступника директора інституту із заочного навчання, перебуваючи на якій він закінчив заочно річну аспірантуру з історії КПРС при Київ­ському державному університеті, захис­тив кандидатську дисертацію «Діяльність партійних організацій Донбасу в роки Ве­ликої Вітчизняної війни». У 1962 р. Г.Я. Єм-ченко перейшов працювати в Луганський машинобудівний інститут, де тривалий час, ставши професором, завідував кафед­рою історії КПРС [10, арк. 3, 3-зв., 19].

4 лютого 1960 р. керівником інституту було призначено Всеволода Григоровича Пічугіна. Він народився в 1911 р. в сім'ї службовців в Острогозьку Воронезької гу­бернії. У 1939 р. вступив на історичний фа­культет Ворошиловградського педаго-гіч-ного інституту, який закінчив екстерном лише в 1950 р. Під час Великої Вітчизня­ної війни Радянського Союзу, пройшовши скорочене навчання в артилерійському училищі й ставши офіцером-політпра-цівником, В.Г. Пічугін брав участь у бойо­вих діях на Калінінському, Західному, Другому Білоруському фронтах, воював у Польщі та Німеччині.

У 1946 р. його армійська служба закінчилася і почалася партійна робота: він — лектор Ворошиловградського міськ­кому КП(б)У, керівник лекторської групи, лектор обкому КП(б)У, секретар Вороши-ловградського міськкому партії. У 1951— 1954 рр. Всеволод Григорович навчається в аспірантурі Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б), захищає кандидатську ди­сертацію з усесвітньої історії «Провал аме­риканських планів реставрації капіталізму в країнах народної демократії Півден­но-Східної Європи (1947—1952 рр.)» і пе­реходить на викладацьку роботу — працює завідувачем кафедри історичних наук об­ласної Вищої партійної школи в місті Сталіне (Донецьку). У зв'язку з ліквідацією школи в 1959 р. ЦК компартії України направляє В.Г. Пічугіна в розпорядження Луганського обкому партії для викорис­тання на викладацькій роботі в педа­гогічному інституті. Так він повернувся до навчального закладу, де свого часу от­римав вищу освіту [11, с. 127—128].

З усіх післявоєнних директорів, а за нього ця посада стала ректорською, В.Г. Пі-чугін керував інститутом найдовше — 15 років. Мабуть, цьому сприяло те, щофронт розвинув вольові риси його характе­ру, тривала робота в 1927—1939 рр. у кни­готорговельній мережі тодішнього «Книго-центру» сформувала широкий кругозір, робота лектором заклала підвалини вик­ладача, а «партійна біографія» робила «своєю людиною» в партійних кабінетах.

На посаді ректора В.Г. Пічугін проявив себе насамперед дбайливим та міцним ор-ганізатором-господарником. Чітко здій­снювався двозмінний навчальний процес, панував порядок у студентських гурто­житках, завжди було тепло (у навчально­му корпусі діяла власна котельня), на інститутській території можна було відпо­чити в тіні дерев і розмаїтті квітів.

Він здійснив спробу перетворити інсти­тут на університет. Річ у тому, що на по­чатку 60-х років у країні розпочалось «розгорнуте будівництво комунізму», кот­ре передбачало прискорення науко­во-технічного прогресу, підсилення ролі науки, розширення можливостей отрима­ти вищу освіту, а Донбас відставав від інших регіонів за кількістю осіб з вищою освітою й не мав класичного університету. На цей час інститут був визнаним гу­манітарним центром області, мав оригі­нальну гуманітарну та природознавчу інфраструктуру, досить кваліфікований викладацький склад (понад 130 осіб, з яких більше ніж третина — кандидати наук, доценти), а контингент студентів перевищив 4 тисячі. Діяли непогані спе­ціалізовані наукові лабораторії, геоло­гічний, зоологічний, анатомічний музеї, одна з небагатьох в Україні навчальна астрономічна обсерваторія. Ураховуючи це, у 1964 р. за підтримки обкому партії перед вищими партійними та державними інстанціями СРСР та УРСР було порушено клопотання про створення на базі інститу­ту Донецького державного університету. Університет мав стати науково-навчаль­ним центром усього Донбасу і не поступа­тися іншим українським університетам, а тому перепоною стало те, що матеріаль­но-технічна база та наявні кадри вищої кваліфікації не зовсім відповідали універ­ситетському рівню. У 1965 р. університет відкрили в Донецьку [3, с. 328, 330].

Розуміючи ці проблеми, Всеволод Гри­горович докладає чимало зусиль для на­рощення науково-кадрового потенціалу. Захищає докторську дисертацію з історії

М.Г. Гончаренко, з медичного інституту запрошується доктор біологічних наук С.М. Діонесов, відтак у 1964 р. відкри­вається аспірантура з першими двома спеціальностями — історія КПРС та фізіо­логія людини і тварин. Понад 10 викла­дачів захищають кандидатські дисертації; 30 кандидатів наук, доцентів запросили з інших навчальних закладів. На початку 70-х рр. докторами наук стали ще два вик­ладачі Д.О. Жданов та О.П. Фісуненко. Власний науковий доробок В.Г. Пічугіна був досить скромним — близько десяти статей та брошур [11, с. 129].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50 


Похожие статьи

В Семистяга - Бахмутський шлях