Г К Барилова, К Д Глуховцева - Українська етнолінгвістика навч посіб для студ вищ навч закл - страница 7

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 

Найчастіше лексема вода виступає у складі порівняння: ми

з тобою, як риба з водою 'нерозлучні' (Арап, Кам та Ін.), пого­жий (схожий), як дві каплі (краплі) води 'дуже схожі' (Олекс,

Мороз та Ін.), боїться, як чорт свяченої води 'дуже, надто боїться' (Олекс, Шульг та ін.), правда чистої води 'точнісінька правда' (Олекс, Мороз, Шульг), стікає, як з гуски (гуся, гусака) вода 'ніщо його не бере' (Олекс, Арап та ін.). Нерідко пред­мет розмови стає об'єктом зіставлення чи протиставлення з во­дою: п 'ята (десята, сімнадцята) вода на киселі 'далека рідня' (Арап, Олекс, Кам, Мороз, Нещер, Шульг), не береться ні за холодну воду 'нічого не робить' (Олекс, Мороз та ін.), буря в чашці (стакані) води 'нічим не зумовлена сварка' (Олекс, Арап та ін.), утопитися в ложці води 'спіткнутися на простому' (Олекс, Арап та ін.).

Фраземи з лексемою вода нерідко стають основою для син­таксичного паралелізму, коли треба підкреслити спільність ха­рактерних рис предметів і одночасно пов'язати певні мотиви в одному висловлюванні: багато годів (років) пройшло, багато води спливло (Олекс, Кам, Мороз); десь пропав, як у воду впав (Нещер, Мороз, Шульг); такий тихий: тихіший від води, ниж­чий від трави (Олекс, Арап та ін.).

Загалом семантико-фразеологічне поле концепту вода за­свідчує високу поетичність, гуманність, глибину філософсько­го світобачення жителів Східної Слобожанщини, містить вели­кий етнокультурний та етногенетичний матеріал, що пов'язує досліджуваний ареал з усім слов'янським світом.

Таким чином, словниковий запас національної мови - це сукупний продукт рушійних механізмів мовного розвитку. Най­головніший із них - механізм мовної номінації як постійний процес реагування на нові реалії дійсності. Другим є механізм розвитку значень як рушій лексичної полісемії та омонімії. Пе­рехідність значень тісно пов'язана з внутрішньомовними номі­нативними процесами, які забезпечують усі три ланки мовної системи: смислову основу (когнітивну функцію), спілкуван­ня (комунікативну функцію), засоби вираження (прагматичну функцію).

Аналізований матеріал демонструє такі базові характерис­тики лінгвокультурного концепту:

- комплексність побутування - концепт реалізований у фольклорних текстах, усному мовленні, художній літературі;

- ментальна природа -саме у свідомості людини може здій­снюватися взаємодія мови і культури, що виявлено у вербально виражених семах, пов'язаних з властивостями денотата, а та­кож при аналізі значення сталих стійких виразів;

- ціннісність, показником якої є застосування при лексемі оцінних атрибутивів, предикатів;

- умовність і розмитість, адже концептуальні значення лек­семи згруповані навколо якоїсь „сильної"' точки свідомості, від якої можуть розходитися асоціативні вектори; найбільш акту­альні для носіїв мови асоціації складають ядро концепту; менш значущі - периферію;

- змінність - у процесі розвитку актуальність концептів може змінюватися, іноді навіть заміщений позитивний зміст на негативний або навпаки;

- обмеженість свідомістю носія, бо лінгвокультурний кон­цепт існує в індивідуальній або колективній свідомості, тому можна виділяти індивідуальні, групові (соціокультурні), етно­культурні і загальнолюдські концепт;

- трикомпонентність (у складі лінгвокультурного концепту можна виділити ціннісний, образний (образноперцептивний і образнометафоричний) і понятійний (фактуальний концепти);

- поліапельованість (існує багато способів „входження в концепт"; за допомогою одиниць різних мовних рівнів: лексем, фразеологізмів, вільних словосполучень, речень);

- багатомірність (для моделювання концепту найчастіше використовується метафора).

Ареальні відмінності у розвитку концептуальних зна­чень

Народне сприйняття зумовило традиційне зіставлення по­ведінки людини і тварини. Українська, як і інші мови, засвоїв­ши спільну систему образів-символів світу природи, водночас внесла в їх тлумачення власний національно-культурний ком­понент, зокрема шляхом виявлення нових особливостей по­

81всдінки, характеру. Уведення образного підґрунтя надало нові можливості слововживання, сполучуваності; розширило зміс­тові властивості значної за обсягом серії слів. Узагальнений об­раз птаха в поетичній творчості може сприйматися передовсім як символ польоту, натхнення. Але не завжди порівняння вжи­вані на позначення швидкості, легкості. Гноді можна почути як воронове крило. Цей вислів записаний у м. Ровеньки Лугансь­кої області, мас два значення: птах і сумна звістка: воронове крило пролетіло 'птах пролетів' і воронове крию торкнулося людини (смерть),

У свідомості багатьох народів викарбувався образ ворона як віщуна недоброго, провісника горя, страждань, смерті. Таке уявлення зумовлене й зовнішнім виглядом птаха, і криком, і способом харчування його. В українській народній традиції чорний ворон теж символізує смерть. Можливий іншомовний вплив, але не менш суттєві власне національні асоціації. Уже в „Слові о полку Ігоревім" ворон віщує нещастя; ці ж уявлення орієнтовані на народну творчість:

Ой кряче ворон, негодоньку чує;

Щось козакові серденько віщує (Л Боровиковський),

Часто-густо образ ворона-птаха, що поїдає мертвих, пов'язаний із образом вбитого козака: далеко від нього мати, батько Й мила дівчина, тільки ворон справляє над ним страшні поминки:

По дівчиноньці отець-мати плаче, ■ А по козакові чорний ворон кряче (Нар. пісня). Слово-символ ворон, здебільшого, має різко негативну

ОЦІНКУ.

Над лугами ворон кружить,

За життям своїй не тужить

Пазурі здіймає хижі.

Вижидає крові-'іжі...

Він летить і злісно кряче

Надморячи, в шумі нив...

Чорний ворон, я не твій! (А. Малишко).

82

Журба схожа на ворона, а у ворона дзьоб закривавлений; а у ворона око хиже; а у ворона пір 'я колюче; й ніхто не знає, де ворон літає і де журба закопана; і світ, кали б мамину тай­ну пізнав, дивувався б, що вона скапалася, як свічка на вітру (Р. Федорів).

Показово, що постійний епітет чорний не несе прямого смислового навантаження (адже ворони чорні), а підкреслює чдовісність, страхітливість образу (чорний у значенні „злий, низький, підступний"): Руки білі, а сумління чорне (прислів'я); водночас слово чорний здавна несе Й інше наповнення - „чарів­ницький, чаклунський, пов'язаний з нечистою силою" (порів­няйте: чорна сила в значенні „нечиста сила").

Основні семантичні показники слова-символу ворон -„горе", „страждання", „смерть", „страх", „похорон", „вбитий", „недобра звістка", „пророцтво".

Ворона уособлює погане, недобре, некрасиве, частіше він уживаний на позначення негарної жінки, рідко - чоловіка: Воро­на за море літала, а розуму не набрала, Нащо вороні великі роз-гжори, коли вона знає своє „кра", Хай чоловік як ворона, а все ж жінці оборона (прислів'я). Це значення відбилося в приказці ні пава ні ворона, тобто і не гарне, і не погане, щось середнє, неви­разне, де ворона втілює в собі ознаки негативного, поганого.

У нашому випадку слово-символ має значення кольору, дуже темний, навіть чорний. Взагалі це порівняння стосується кольору волосся, а не ознак якості людини. Стрижневим еле­ментом у цьому вислові є саме найменування кольору.

Дуже тісно переплетені між собою назви дерев, кущів, квітів. Ці назви В. Кононенко відносить до категорії рослинних слів-символів.

Бувають такі миті, що людина не може висловити свої по­чуття, сказати словами те, що бачить або про що думає. Тоді на поміч приходить вишиванка. Вишиванка- це класичний вид ук­раїнського народного мистецтва, що с невичерпним джерелом популярної творчої роботи. Вона дуже поширена у найрізно­манітніших варіантах як оздоблення одягу й інтер'єру. Кольоридля вишивки обирали традиційні. Навіть у випадку складних і заплутаних візерунків кольори обмежувалися одним чи двома, наприклад, чорним і червоним. Якщо переглядати атлас „Ви­шивка народів України", то для Луганської області притаманні червоний та голубий кольори. Оздоблення вишивкою викорис­товувалося в основному для одягу. Головна частина візерунку розміщена на рукаві. Перекладаючи життєві явища на мову ви­шивки і наносячи їх на сорочки, український народ хотів вис­ловити свої думки про навколишній світ, оточуючих людей.

Дуже часто у вишиванках знаходимо спільний символ . - „калину", цей образ з незапам'ятних часів асоційований з відродженням природи, всесвітом, сонцем. Назва походить від древньої назви сонця - „*шо", Ягідки „калини" - червоні і сим­волізують кров і безсмертя. Отже, людина, яка носила частину одягу із калиною, вважалася правдивою. Найчастіше ці візе­рунки присутні на вишиванках молодих дівчат, які показували свою неодруженість, недоторканість. Гілки винограду вира­жають радість і красу нової сім'ї. Ось чому на Східній Слобо­жанщині рушники з таким візерунком вішали по діагоналі від печі - на покуті, показуючи цим, що родина цінує оберіг житла та родинного кола. Макові зерна символізують захист від зла. Ось чому дівчата нашивають зображення маїсу на сорочках з любов'ю і печаллю. Одягають на голови вінки з цими маками ,,,,гз метою збереження і продовження родини. Квітка лілеї - це символ привабливості дівчини, її невинності й честі.

Прекрасними трояндами, чи рожами, рясніють сорочки й . рушники. Ця квітка асоціюється з сонцем. У написанні слова „рожа" можна прочитати стародавню назву сонця - „Ра". У той же час воно може означати яскраво-червону кров, тому що давня назва крові - „руда". Орнаменти з трояндами звичайно створювались відповідно до правил прикрашення квітами, які означали вічну сонячну діяльність.

Іноді троянди групують геометрично в систему візерунків. Це незвичайні квіти, які втілюють людське уявлення Всесвіту як системи.      ., ....

У с. Чугинка Станично-Луганського р-ну є такий вислів „У боргах, як у реп'яхах". Борг - це те, що узято безкоштовно, щоб потім віддати, але є ще одне значення цього слова - громадянсь­кий обов'язок, тобто обов'язок перед країною. У нашому випад­ку заборгованість порівняна з реп'яхами. Реп'ях - сухе листя, трава. Назва самої рослини відноситься до рослинних тотемів давніх українців. Ця трава виступає із виразним негативним за­барвленням, щось шкідливе, непотрібне, те, що заважає.

Український народ споконвічно вороже ставився до реп'яха, що позначилося на його оцінці в очах суспільства. Реп'яхами називають людей, що завдають шкоду іншим, лізуть, чіпляють­ся. Образ-символ побутує не тільки в говірках, його можна зус­тріти в літературі 20-30 років XX ст. з ідеологічною метою: це був образ „ворогів революції"", яких начебто обов'язково треба було „виривати з коренем", тобто знищувати.

Але у нашому вислові - це щось чіпке, що постійно зава­жає. А якщо передивитись медичну енциклопедію, то виявить­ся, що слово реп 'ях (лопух звичайний) має позитивне значення. Ця лікарська рослина є сировиною для багатьох ліків: Кореня­ми голову мий - будеш з косою.

Існує навіть легенда про появу цієї рослини. У ній гово­риться: дівчина покохала парубка, але він був дуже гарний, а вона ні. Довго дівчина плакала, сльози текли рікою. Попрохала вона Божу Матір забрати її; не було більше сил впоратись з коханням. Якось на Трійцю побачила дівчина жебрачку, допо­могла їй. Та дача в подарунок дівчині квітку лопуха. Вона по­садила квітку Потім пила відвар, умивалась відваром лопуха і погарнішапа та одружилась з тим хлопцем. Після цього лопух збирають фармацевти та травники як лікарський засіб. Меш­канці сіл збирають саме реп'яхи та настоюють їх на горілці. Кажуть, що гарні та цілющі ліки виходять. До свята Івана Купа­ла нерідко спеціально вирощували розкішний високий будяк, який закопували на вигоні, де палили багаття. Через цей будяк перестрибували молоді хлопці й дівчата, навколо цього будяка водили хороводи.

85

Отже, символічне значення багатьох рослин Грунтується не тільки на безпосередніх спостереженнях, а й на опосеред­кованому - через міфотворчість-сприйнятті. Вочевидь, народ­не порівняння у боргах, як у реп'яхах створювалось як свіже, неповторне, яке з часом стало фіксованим оцінним висловом, звичайним стереотипом народної поетичності.

Лексикографічні праці, у яких зафіксовано концептуальне значення слова

Хоч первинні елементи культури мають змішаний характер - це і слова мови, і жести, і предмети, і поняття, вони найчасті­ше пронизують побут, ремесло людини. Тому до них передусім відносимо традиційний народний побут. Проте системний кате­горіальний аналіз традиційної української культури в етнолінг-вістичному плані перебуває в зародковому стані. З одного боку, маємо численні дослідження лінгвістів, літературознавців, етнографів, істориків культури, присвячені аналізові цієї про­блематики, а з іншого - ці дослідження часто розрізнені, тому вчені зараз працюють над створенням словігика, у якому б були каталогізовані основні категорії української культури.

У словнику В. Жайворонка „Знаки української етнокульту­ри" (К., 2006) подано українську лексику, яка в народній мові має різноманітний етнокультурний підтекст. Вона витлумачена, прокоментована, проілюстрована фольклорними контекстами, а також характерними цитатами з класичної художньої та літе­ратури. Біблії, „Слово о полку Ігоревім" і т. ін. Реєстр словника вміщує загалом апелятивну лексику, окремі власні назви (пере­дусім історичні, церковні, міфологічні, антропонімічні та гео­графічні найменування), з якими переплетені історична доля та світогляд українського народу.

Книга В. Войтовича „Українська міфологія" (К., 2002) є спробою осмислення надзвичайного багатого та яскравого сві­ту української дохристиянської міфології - народних уявлень, звичаїв та обрядів, вірувань та повір'їв тощо. Це своєрідний погляд на духовну культуру предків, їхній світогляд, світоспри­йняття та ментальність. Текст ілюстрований численними ма­

86

л юнками, фотографіями, відомостями про визначних етногра­фів миігулого та сучасності.

Подібні лінгвістичні історико-культурологічні, етногра­фічні словники (переважно етциклопедичного характеру) уже існують у багатьох країнах. Серед них виділено перекладену багатьма мовами „Енциклопедію середніх віків", яку створив міжнародний колектив науковців за ред. А, Воїне. Це також ет-поліпгвістичшгй словник „Славянские древности" за ред. Ми­кити Толстого, а також „Константы: опыт словаря русской куль­туры" Ю. Степанова, „SIownik radygi kultury" В. Капал інського, ..Slownik symwoli і stereotypow ludowych" за ред. С. Баргтмінсь-кого та ін.

Іде робота на створення аналогійних робіт в Україні: роз­почато упорядкування „Енциклопедії української культури", .. (Енциклопедії Київської Русі". Уже побачили світ, як було ска­чано, словник-довідник В, Жайворонка „Знаки української ет­нокультури" (2006), словник енциклопедичного типу Валерія Войтовича „Укранська міфологія" (2002).

Проте є потреба в словнику, який би розкривав специфіку української культури крізь призму понять та концептів. Окса­на Сімович опублікувала матеріали до „Словника вербальних символів", у якому звертає увагу на словесні знаки, зв'язок яких із предметами позначення специфічно вмотивований су­купністю уявлень, асоціацій про предмет тощо. Мета словника

- визначити багатопланову семантичну структуру найпоши­реніших вербальних символів, виявити символічні значення та співвідношення вербальних символів, складний зв'язок симво­лу з об'єктом позначення, зумовленість значення екстралінг-вальними чинниками.

Значення символу залежить від світопіядних традицій, властивих конкретній етнічній групі, народові. Такий зв'язок

- необхідна умова наближення до адекватного розуміння се­мантичного наповнення символу. Водночас символ - категорія індивідуальна. Тому значення символу виходить за межі звич­ного для нас визначення значення слова.

Лексема-символ ХАТА в етнокультурному вимірі

Хата - символ Всесвіту: батьківщини, рідної землі; безпе­рервності роду; тепла, затишку; святості; добра і надії; мате­ринської любові; захисту і допомоги.

Символіка хати багата й різноманітна. У давнину всі її елемен­ти, окрім побутово-прагматичного, мали символічне значення.

Хата, за словами О. Афанасьева, була „першим язични­цьким храмом". Хата була першим місцем, де здійснювали релігійні обряди. У багатьох народів світу існували божества, духи дому. У римлян - Веста, у литовців - Габія, у тібетців - Далха, у нанайців - Дюлін, у чувашів - Херт-Сурт. На Русі-Україні цю функцію виконував домовик, дідусь-домовик, Чур.

Усі обряди, пов'язані з будівництвом хати, мали глибоку символіку. Наприклад: категорично заборонялося зводити нову оселю, меншу за розміром від старої. Не будували дім і там, де колись жили злодії, де були сварки, пошесть, церква, перехрес­тя, згоріла хата.

Оскільки від якості оселі залежало благополуччя й щастя в сім'ї, то вибір місця, на якому мала будуватися хата, пов'язаний з різними повір'ями. У с. Олексіївка Білокуракинського р-ну одні люди перед тим, як зводити хату, на цьому місці сіяли жито. Якщо жито добре зійде, то хату будувати можна, а якщо не зій­де, то краще тут оселю не ставити. Інші - на тім місці, де дума­ли ставити хату, насипали по чотирьох кутках жито, а на покуті ставили сковороду. На другий день до схід сонця дивились: як кучки жита цілі і сковорода суха й не заржавіла, то місце щас­ливе, і хата буде суха, а як сковорода заіржавіє і буде мокрою, то треба для хати шукати Інше місце, бо хата буде мокрою.

Перед тим, як будували хату, на чотирьох кутках клали копійки, щоб ця хатина була щасливою і ніхто не страждав. А де буде припічок, клали три гілки верби, щоб не було ніяких злих духів, щоб цю будівлю охороняли ангели.

За народними прикметами, треба не тільки вміти правиль­но обирати місце для будівництва, а й розпочати його в дні свя­тих „преподобних угодників Божих".

Зокрема, у с. Олексіївка старожили свідчать, що не треба розпочинати будівництво в понеділок, суботу і п'ятницю, бо це нещасливі дні. А хто будує у вівторок або в четвер, той буде щасливий і багатий.

На закладини хати в селі влаштовувалась толока. На обра­не місце, уже розміряне й підготовлене, ставили велике міцне каміння. Його наполовину вкопували в землю. Потім клалися дубові дошки, скріплювалися скобами по порядку. Одні од­носельчани рубали в лісі дерева, інші їх возили, а „плотники" (геслярі) будували хату.

В Олексіївці, як бачимо, хати будували з дерева та крейди, що пов'язується з тим, шо саме цей матеріал був доступним для селян у XIX та на початку XX ст.

Безпосередній вихід хати на вулицю, її розташування на межі садиби, яка прилягає до дороги, є найбільш поширеними, сіцг символічною ознакою українського національного життя, національної культури.

Тип житла, Його внутрішня будова стали визначаль­ними ознаками етнографічних особливостей окремих ре­гіонів України. Протягом тривалого періоду історії розвитку східнослов'янського житла внутрішнє його планування розви­нулося від найменш простого (однокімнатного типу) до масово поширеного в XIX ст. дво- і трикімнатного.

Особливості побудови житлових будівель відображаються також в таких назвах: хата з піддашками (підташками), мита хата.

Піддашки являють собою прибудову до хати з двох (трьох) сторін, це продовження даху, підперте колонами. Піддашки, івпчайно. не зашальовуються: „Дах на хаті лежить не безпо­середньо на стінах, він підводиться від стін на півтора метри, упирається на вінця, а край підтримуються невеликими коло­ни. Цю частину називають піддашками, вона мас вигляд гале­реї" [Иванов],

Прибудову у вигляді колон біля однієї стіни називають ще пристінками.

89

Прибудова біля хати зі схщцями, зашальованими стінами нині має назву коридора, рундука, веранди, У кінці XIX ст. ви­явлено тільки одну назву - рундук, причому особливості по­будови її в праці М. Русавої визначаються дещо інші: „Рундук

- крыльцо - снабжено колонами".

, "Миті хати" (це ті, у яких милися стіни) в с. Олексіївці були менш поширеними через відсутність будівельного матеріалу

- дерева. Можливо, що через народні традиції, адже хати в Україні білилися здавна, навіть доісторичні люди обмазували житло глиною.

Традиційний інтер'єр українського житла ще з часів дав­ньоруського періоду характеризувався типологічною єдністю. Вона притаманна також і суміжним із Україною районам Біло­русії, Молдови, Росії та іншим. Цей тип внутрішнього плану­вання житла дістав назву українсько-білоруського.

У с. Олексіївці хати в бідних складалися на кінець XIX ст. із ,jcamu, сіней, хатини", у багатих ,^горницГ (красиві будинки) мали хату, хатину, хижку, сіни, присінки.

Важливою ознакою при називанні частин житла є призна­чення кімнати, ураховано також оздоблення, опалення. Світ­лицю (гарно прибрана, парадна кімната в будинку) називають хата, чиста хата, велика хата, парадна хата, горниця, зал (зала). Кімната, у якій готують їжу, в Олексіївці має назви: кух­ня, кухонька, куховарка, кухняна.

Спальня (бічна кімната дня відпочинку) відома назвами: кімната, спальня, відпочивальня. Приміщення для зберігання їстівних припасів, різних речей тощо - обов'язковий атрибут сільського житла.

Хижкою називають плетену з лози, обмазану глиною час­тину сіней; комора - зроблена з каменю. Мовці старшого по­коління частіше вживають слова чулан, хижка, що не залежить від особливостей матеріалу, з якого побудоване приміщення, мовці молодшого покоління надають перевагу словам кладов­ка, чулан.

По діагоналі від печі влаштовувався парадний кут - по­

90

куть, у якому розміщували ікони, претфашені тканинами або вишитими рушниками, цілющим зіллям та квітами, вивішува­ли лампадку.

Центральний кут хати називали ще так: покуття, святий куток, парадний куток, червоний куток, святий вугол, бож­ник, причілковий вугол.

З покутем пов'язано ряд народних звичаїв, повір'їв. На по­куті завжди садовили гостей; коли вся сім'я обідала, там сидів батько; на весіллі там сиділи молода й дружки; на свят-вечір сюди ставили кутю; відразу після народження немовляти його загортали в кожух І клали на покуть, щоб, коли виросте, було багатим.

Назви головного кута в хаті червоний (красний) куток, які підкреслюють, що цей куток красивий, пов'язані із звичаєм прикрашати покуття.

У нашому краї до середини XX ст. зберігався звичай розма­льовувати покуть. У книзі „Жизнь и творчество крестьян Харь­ковской губернии" (1898) це засвідчено в 12 населених пунктах краю [Глуховцева 2003, к. № 17]. Зазвичай на покуті зображу­вали сосонку, квіти (маки, троянди). В окремих селах покуть обклеювали кольоровим папером чи стрічками з нього. Тому в Лутуганському р-ні покуть називали бендюжками. Це слово походить від бинда - стрічка. Розмальовували нерідко й піч.

Вона у хаті виступала одним із основних елементів інтер'єру. Піч - це насамперед вогонь, вогнище, воно в селі відігравало велике значення.

Піч називали кормилицею, бо саме вона всіх годувала: ви­пікала хліб, варила їсти. Під час засухи завжди руйнували піч, бо вона символізувала „сонце", „спеку"; якщо завалювали піч, то через декілька днів Ішов дощ і засуха припинялась. Якщо комусь снилась піч, яку валяли, то в цій хаті хтось захворіє чи помре.

Над піччю обов'язково повинна бути споруда, яку називали комин, а отвір, через який прикривають вихід у димар - заслін­ка, споруду, через яку виходить дим, називали димоходом.

Раніше в с. Олексіївці казали, що над димоходом тринадця­того числа будь-якого місяця в п'ятницю опівночі літають не­чисті сили Цього числа ніхто не виходив з хати, або до дев'ятої години вечора вже всі повинні бути в хаті.

Дерев'яну колоду, що підтримує стелю, називали селяни сволок. Сволок завжди символізував міцність оселі, ним пиша­лися, його вихваляли перед гостями. На ньому завжди вирізали дату спорудження житла, прізвище та ім'я господаря. Це свід­чить, як твердить М. Сумцов, про повагу українців до грамоти; а також про схильність до історичної обґрунтованості житла, міцного й розумного поєднання сьогоднішнього з минулим, здатність надавати буденним речам надзвичайного, символіч­ного значення.

Зі сволоком було пов'язано багато вірувань, звичаїв, об­рядів у житті українського народу. Вірили: коли при будівництві хати сволок перев'язати хустками, а потім ці хустки подарувати будівельникам, то це вбереже сім'ю від усякого лиха, напасті. На сволоках малювали хрести, які повинні були виганяти злих духів з нової хати. Такі ж хрести малювали свічкою на своло­ках, коли приходили з церкви у „страсну п'ятницю". Травневе зілля клали за сволок і тримали до другої святої неділі: воно берегло оселю від блискавки. Вірили: коли в хаті падав сволок, то помре господар.

Загальнонародне слово сволок, імовірно, утворено від Імен­ника східнослов'янського походження „volk", тобто сволок - це те, що тягнуть,

Поріг - частина підвалини між вертикальними стінками одвірків. Це деталь, яка ніби замикає коло, хатній простір, виступає символом початку чи закіїгчення дому. За народними звичаями - то місце перебування душ предав, що зв'язано з первісним звичаєм ховати мерців у хаті і часто під порогом. Тому відомо багато звичаїв і обрядів, пов'язаних із порогом: поріг є оберегом хати від нечистої сили. Тому молоді, йдучи на вінчання, кланяються йому, „віддають честь" паляницями. Вони повинні були переступити поріг правого ногою. У деяких

районах України зберігалася така традиція: коли наречена пе­реходить жити до хати судженого, ії переносять через поріг, бо духи предків нової родини ще її не знають, а тому можуть пос­тавитись до неї не зовсім приязно. Кажуть, що через поріг не можна нічого давати, бо все добро з дому піде. А та людина, що бере, весь час буде просити милостиню.

Разом з тим поріг - це місце зневаги до гостя. Якщо гостя тримати біля порога або посадити за стіл недалеко від порога (наприклад, під час весілля), то це означає, що господар зне­важливо ставиться до прибулих. Через поріг нічого не переда­ють. А то нападе на руки сухота.

Над порогом завжди висів серп, пучки кропиви і чортопо­лоху, щоб нечиста сила не пробралась до хати.

З порога відганяли баби злу силу - кумушнщю. Кумуш-ниця нашепче всякої всячини, наведе на жіночий розум корис­ливість, марно молодицю зведе. Відігнати кумушницю від по­рогу треба було такими словами: Котись катанням, Доля зла, Розлучниця, Кумушниця! Котись - не тягнись, Біля порогу не крутись, за поріг не чіпляйся, На воротах не висни! Чортова, вороняча підмого, Згинь від порогу!

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 


Похожие статьи

Г К Барилова, К Д Глуховцева - Українська етнолінгвістика навч посіб для студ вищ навч закл