Г К Барилова, К Д Глуховцева - Українська етнолінгвістика навч посіб для студ вищ навч закл - страница 3

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 

У народних переказах передаються звичайні події давніх часів. Розповідь про походження власної назви в такому разі містить чимало свідчень про традиції, уподобання людей та не­звичайні обставини, які й спонукали до найменування мікрото-понімів. Такими є розповіді „Варварівка", „Голубівка", „Трьох-ізбенка" та ін.

Варварівка

На якийсь празник ходив піп по хатах. Тоді Варварівки ще не було. Кожний хозяїн давав попові мірку зерна, а один чоловік не дав. І от через врем'яу нього родився син. Понесли хрести­ти до попа, а піп не забув минуле і дав грудненяті найгрубіше імення - Варвар. Як Варвар виріс, йому не розрішили строїти хату в рідному селі. Варвар оселився на вільних землях. Там пос­троив хату. Од його пішла назва Варварівка (Луганська обл., Кремінський р-н, с. Варварівка. Записано від Оридороги Сте­пана Уласовича 1905 р. н.).

Голубівка

Старі люди розказують, що тут, де зараз наше село стоїть, не було нічого. Тут росли високі трави, були ліси. Якось степом їхав козак голубими волами. Йому сподобались ці краї. Він вирішив, де воли його стануть, там і почне він строїти хату. Так і зробив. Ішли, ішли голубі воли непоєні по степу і стали. Тут построїв першу хату цей чоловік. А пізніше виросло село Голубівка (Луганська обл., Кремінський р-н, с. Голубівка. Записано від Литвина Миколи Івановича 1930 р. н.).

Село Калмиківка Звідкілясь до нас забрів сюди калмик. Це десь було близько двохсот років тому. Він розвів худобу і до нього, по розказах, з Конзаводу почали йти сильні солдати (непокірних солдат зси-лала Катерина II). Забагатів калмик, люди розказують, стари­ки, таким чином: був степовий шлях з Ростова на Біловодськ; ходила пошта, яку возили кіньми. Калмик той перестрів почту, пограбував екіпаж і вбив людину. Гроші заховав, а друга свого обдурив. Забрав вночі гроші й сказав, що їх викрали. Почали бу­дувати залізницю „Москва-Ростов". І цей мужик найняв вели­ку масу людей, вони в 'язали мітли, а Калмик продавав їх аж у Москву. У нього на воротах було 2 леви - значить у нього було 2 мільйони. Звідси й назва села Калмиківка (Луганська обл., Мі-ловський р-н, с. Калмиківка. Записано від Щербака Михайла Івановича 1925 р. н.).

Про походження мІкротопонімів села розповідають так: Журавлівка - за річкою вулиця. Названо так, бо перші кри­ниці почали робити з журавлями (пристроями для витягування води).

Причепилівка ■>- названо так, бо причеплена вулиця до села знаходиться далеко від центру.

Воловий ярок — люди з прізвищем Воловські жили коло цього ярка першими.

Ковалівка (вулиця) - там жив коваль.

Бузинівка - росло попід дворами багато бузини.

Стрілецький степ - від слова стрілець; стрільців зсипали в степи, як непокірних цариці (Луганська обл., МІловський р-н, с. Калмиківка. Записано від Щербака Михайла Івановича 1925 р. н.).

У с. Успенка Лутутинського р-ну Луганської області Фегай Надія Григорівна назви топонімів села пояснює так:

Кадашівка. Жила сім'я. Син служив в армії, а,коли повер­нувся, казав не „ коли ", а „ када ". Звідси й назва вулиці.

Касянова криниця - її вирив дід Касян біля свого двору.

Заярок - вулиця за ярком.

29

Садова - колись там буяй панські сади, іх викорчовували і полупилася вулиця Садова.

Біла скеля - її називають так, тому що ■в ній багато крейди.

Крива (вулиця) - будинки на ній стоять дуже нерівно. '.

Підгорна (вулиця) — вона йде під горою.

Тютькина (вулиця) — колись тут жила баба Тютьчиха.

Гарбузів перевулок — там завжди рослії великі гарбузи.

Як бачимо, назви вулицям найчастіше давали за їх формою, прізвиськом когось з її жителів, якимсь випадком із життя та Ін.

У переказах про походження мікротопонІмів сьогоднішнє переплітається з минулим: далеким і більш близьким. Завдяки - цьому перекази сприймаються як такі, що відтворюють дійс­ний стан речей. Розповідь у них ведеться нібито від імені свідка чи учасника подій. Такими є перекази „Село Оріхівка", і,Село Містки", "

Село Оріхівка

Село знаходиться біля балки, у якій було колись дуже ба­гато оріхів, то так і село називається - Оріхівка. У селі є сім вулиць: Колгоспна, Жуковська, Ударна, Центральна, імені Ар­тема, Південна, імені Гастелло. Колгоспна називається так, бо була колись тут колгоспна контора; Ударна - бо був кон­курс на кращу вулицю, жителі цієї вулиці проклали тротуар, поприбирали, і цій вулиці присудили перше місце на конкурсі А раніше називали Клешнею або Одноребрівкою, бо будинки сто­яли в один ряд. На Центральній був клуб, школа, магазин. Ще називали її Березівкою, бо було багато берез. Південна вулиця знаходиться на півдні села, її ще називають Ліски, бо кілька хат раніше знаходились у лісі.

Вулицю імені Гастелло звали раніше Собачівкою, бо в кож­ному дворі було кілька собак. Ставок має назву Караван. Ка­жуть, що колись давно, коли ще не було машин, люди запрягали кіньми вози та ще волами і їхали по сіль цілими днями, тиж­нями. Відпочивали під самим небом. Багаті люди хотіли мати вигоду й будували на шляхах, де їздили чумаки, шинок. Там усе продавали, була кімната для відпочинку. Ця дорога до Лугансь­

30

ка називається Бахмуткою. По ній їздили в Крим по сіль. Уна-шому столітті біля дороги зробили греблю йутворився ставок Караван (Луганська обл., Попаснянеький р-н, с. Оріхівка. Запи­сано від Милої Ольги Юхимівни 1927 р. н.).

Село Містки

Село Містки називається так тому, що багато мостів було. Ось на повороті було підряд три містки. Річка невелика, а мостів багато. А тоді люди ще й самі досточки клали, щоб перейти по сухому. От і назвали село Містками. Наша цент­ральна вулиця колись називалася Лантухівкою. Лантух - бре­зентове рядно велике - три на три метри, ним зерно накрива­ли. Колись у селі ночували люди з Черевень, і хазяйка украла в них лантух. А раніше, як украдеш і попадешся, то прив 'язували украдене до спини і били палицями. Ото через те, що жінку побили, і назвали вулицю Лантухівкою. Ще одну вулицю нази­вали Гузнівкою. Огороди в людей, що жили на ній, були аж до ярка, бо там завжди була волога. Ото одна баба посадила ка­пусту біля ярка і каже: „Рости така, яку мене гузно". Велика значить. Так і вулицю назвали. С ще вулиця Купчіна на честь Григорія Трохимовича Купчіна — герой Радянського Союзу, за­гинув у роки війни (Луганська обл., Сватівський р-н, с. Містки. Записано від Шейка Михайла Михайловича 1927 р. н,).

Перекази часто відображають особливості поглядів народу на історичні події, а також на значення й походження топоніма. Такі перекази особливо цікаві для лінгвістичних досліджень, бо в них відображено народну етимологію того чи іншого влас­ного найменування. Такими, на наш погляд, є перекази „Село Македонівка" та „Село Щапарськ".

Село Шапарськ

Шапарськ знаходиться від районного центру на відстані 10 кілометрів, існує кілька версій виникнення назви села.

Одна з них: село належало заможному помігцикові Шо-поріну. Інша: назва Шапарівка походить від діалектного слова ,. шафар ". Раніше так називали управляючого, а хутір, де сто­яла хата управляючого, - Шафарівкою.

Третя версія така. Ліси навколо ШапарІ'вки багаті на звірів, а звір-це хутро. У селі жили умільці— шапкарі. Хутрові головні убори шили вони для всього двору князя Куракіна. І ста­ло село називатися Шапкарівкою, а часом - Шапарівкою, а ще пізніше — Шапарськом (Із журналу).

Село Македонівка

Село у нас називається Македонівкою, воно знаходиться в Луганській області Лутугинського району. Хто каже, що наз­ва пішла від імені великого полководця Олександра Македонсь­кого, тобто на його честь назване село. А хто каже, що назва пішла від двох слів: маки йДон. Тобто наше село - це те місце, де на Донецькому Кряжі ростуть маки. Правда, у нас раніше всі луги були червоні від маків. Так красиво було, усе засіяно маками, а зараз все повиривали, нічого нема. (Луганська обл., Лутутинський р-н., с. Македонівка. Записано від Громимо Ва­лентини Іванівни 1930 р. н.).

Легенди та перекази нашого краю не мають традиційних початкових та прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подекуди в них наявні початкові формули: „Колись дуже давно", „Діло було так" та Ін. Найчастіше народний пе­реказ чи легенда починається з викладу змісту. Наприклад, пе­реказ про походження назви села Калмиківка починається так: „Звідкілясь до нас забрів сюди Калмик". Однак нерідко переказ має усталене закінчення - своєрідний висновок. ліс тепер називають Вашурин", „Скеля давно придбала назву Марусиної скелі". Якщо оповідач володіє мистецтвом мови, то тоді Історії про походження власних назв опоетизовуються, у них впліта­ються розповіді про народні вірування. Таким є переказ „Дже­рело кохання".

Джерело кохання Панська дочка полюбила бідного парубка. Панич узнав про це і не дозволив дочці виходити на вулицю. Оксана, так звали дівчину, мала право ходити лише по-панському садочку. Панська садиба була дуже велика й тяглася аж до ставу Край панської землі бігло джерело. Біля нього і почала Оксана зуст­

річатися з хлопцем. Дішло й це до пана. Спіймав він молодят біля джерела, став грозити вбити хлопця, а сталося так, що Оксана стала між хлопцем І батьком та так і загинула. Вми­раючи, попросила Оксана води з джерела й промовила слова вірності своєму коханню.

Поховали дівчину біля джерела, посадили над могилою вер­бу. Могили вже не видно, а верба стоїть, плаче за Оксаною, плаче за вербою і джерело кохання.

Тепер у селі існує такий звичай: під час заручин, коли ста­рости питають дівчину чи згодна вона вийти заміж за паруб­ка, дівчина бере глечик і йде до Джерела кохання. Якщо вона згодна вийти заміж, то приносить повний глечик води, наливає у фужер. Тоді вони по черзі п ють з нього. Цим вони підтвер­джують свою чисту, вірну любов. А якщо не хоче йти заміж -глечик пустий. Це вказує на те, що любов до парубка у дівчини висохла, як вода (Луганська обл., Антрацитівський р-н, с. Іванів-ка. Записано від Ткаченко АнтонІни Миколаївни 1944 р. н.).

Поетика міфологічних легенд і переказів є результатом тривалого історичного розвитку як самого жанру, так і поглядів людини на навколишній світ. Основною своєю масою персона­жі міфологічних легенд базуються на трьох пунктах: тотемізмі (одному з первісних форм релігійних вірувань, для якого харак­терна віра в спільне походження й кровну спорідненість між групою людей (родом) і певним видом тварин, рослин, рідше -тим чи іншим предметом або явищем природи); анімізмі (вірі в існування душ і духів, що нібито управляють усім матеріаль­ним світом); культі предків. Прикладом легенди, у якій виразно виявляються перелічені культи, є „Лиса гірка".

Лиса гірка

Давно колись, як ще водилася в Озівськаму морі сила-силен-на риби, їздили наші люди в Таганрог по цю рибу

Одного разу їм довелося зупинитися в невеликому селі на березі Правого Тузлова - не так відпочити, як попити води. Там і почули вони чудну розповідь про чортів крейдяних і пере­дали її нам. Ось вона.

33

Серед київських селян один виявився дуже хитрим і ску­пим. Коли треба було попильнувати вози з рибою, він раптом занедужав, коли розбирали куплену в складчину рибу - нама­гався вибрати собі найбільшу і найситнішу. А коли сідали пе­рекусити десь біля степової криниці - він ховався за свого воза і там улаштовував собі трапезу. Ні з ким не поділявся і нікого не кликав до себе.

Одного разу, коли до рідної слободи залишилось десь верс­тов ЗО, у скупердяги обламався віз. Слобожани вирішили про­вчити його і поїхали собі, мовби і не було з ними цього чолові­ка. Поки лагодив він віз (розпалося колесо), промочив дощ з градом, несподівано надійшов вечір, а за ним - і ніч. Довелося ночувати в степу біля Лисої гори. Чоловік розвів сяке-таке багаття, погрівся і, втомлений, швидко заснув. Прокинувся опівночі від холоду, бо сповзла свитка, Й побачив біля воза якісь тіні. Вони були волохатими, мов чорти. Злякався чоловік і скоро полисів. А гору, біля якої сталася ця пригода, почали називати Лисою (Ь журналу, записано й художньо оброблено І.М. Захарченком).

Таким чином, легенди і перекази, у яких знаходимо пояс­нення походження власних назв, можуть стати джерелом ет-нолінгвістичного вивчення, бо в цьому разі наукове пояснення можна зіставити з народним етимологізуванням.

У власних назвах нашого краю та образних висловах та­кож відображене світобачення наших земляків: зокрема, Лу-ганщина ^ це Луг у поезіях Григорія Половинка, Слобожан­щина (вільна земля), світанок України у Ганни Гайворонської, Донбас, Подінців 'я, Придінців 'я.

34

ЕТНОЛШГВІСТИЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙНОЇ ОБРЯДОВОЇ ТА ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ

План

1. Одиниці різних планів обрядового тексту - акціонально-іо, агентивного, реал ємного, вербального - члени однієї пара­дигми.

2. Етнолінгвістика та культурологія.

3. Етнолінгвістика та фольклористика.

4. Етнолінтвістика та етнологія,

5. Етнолінгвістика та міфологія.

6. Етнолінгвістика та психологія.

Комплексне вивчення одиниць обрядово! культури Предметом вивчення етнолінгвістики є культурний текст, тобто національно зорієнтоване художнє, фольклорне чи діа­лектне висловлення, а також вербальний ритуальний текст та мовні етносимволи. Текст сформований з вербальних і невер-бальних складників, пов'язаних за законами своєрідного син­таксису смисловими й формальними зв'язками, має „культур­но-інформаційні відрізки, вибудувані в лінійній послідовності и композиційно об'єднані спільним тематичним і культурним началом" (за В. Конобродською). План змісту тексту побу­дований за міфологічними уявленнями його творців, а тому і'ясування етимології явищ духовної культури сприяє встанов­ленню давньої моделі світу. Культурним текстом є й обрядовий текст, що репрезентує обрядову мову як сукупність вербальних і невербальних засобів, обрядову морфологію й синтаксис - су­купність форм і значень обрядових символів.

Проте при дослідженні метамови народної культури, як свідчить В. Конобродська, необхідно враховувати, що явище духовної культури (напр., обряд) становить окрему семантичну парадигму: одиниці різних планів - акціонального, агентивно­го, реалемного та вербального - з погляду семантичного є чле­нами цієї парадигми. Поведінка слова в парадигмі дещо інша, ніж у позаобрядовому функціонуванні. Усвідомлення такоїособливості обрядової номінації спонукає до пошуків своєрід­ного, специфічного підходу до дослідження цього об'єкта: номінацію явища народної культури необхідно досліджувати як компонент певної цілості, у комплексі з іншими її складо­вими - одиницями акціонального, агентивного та реалемного планів.

Однією з особливостей обрядової номінації, яка також свідчить про специфічність її функціонування, є неоднорід­ність лексико-граматичної віднесеності фушщійно ідентичних мовних знаківта надмірна деталізація найменувань. Наприклад, обряд сватання іменують: сватання 'прихід старостів дівчини з метою дізнатися про її згоду на шлюб', сватання на шапку Іт. с.', гуляти сватання 'т. с.', закріпити сватання 'випити горіл­ки на знак остаточної згоди батьків дівчини на шлюб'.

Обрядовий текст складніший, ніж мовний, оскільки він становить єдність вербального (словесного), реалемного (пред­метного), акціонального (виявленого в діях учасників обряду), локативного (просторового), темпорального (часового) планів. Цю єдність зміцнює синонімічність знаків, представлених у ритуалі в різній формі, напр., при сватанні - ритуального сло­ва: хлопець; молодий, козак, князь, дівчина-куниця (діва-лиси-ця), княгиня; ритуальної речі (калач, хліб, рушник); ритуального акту (цілування хліба, взяти подарунок, перев 'язувати рушни­ками); ритуальної дії (різати калач, колупати піч). Отже, об­рядовий текст відрізняється від лінгвістичного субстанцією плану вираження. Він включає такі елементи, які неможливо передати лише за допомогою мовних знаків, оскільки в ство­ренні культурологічної Інформації беруть участь І немовні за­соби вираження.

Дослідження обрядової лексики та фразеології, яка має міфологічний характер, виявило неможливість її вивчення без урахування семантики позамовних систем. Як стверджують до­слідники, термін семантика стосовно позамовних систем має певну умовність. В обряді семантику (слова), функцію (пред­мета) та функціональне спрямування (дії) учені сприймають як

36

і півнідносне, певною мірою тотожне. Це можна виправдати з >ннмду на загальну семіотичну основу етнолінгвістичних до-і гіджень, адже функціонування предмета (навіть того самого) и пиряді і поза обрядом дещо різне - в обряді воно зумовле­ні' міфологічною символікою, що надає предмету властнвос-иіі така. Таким чином, явище духовної культури становить > піцін) систему знаків — вербальних і невербальних. Зокрема, і ру „Рожа" можна вивчати з агентивного плану (учасників гри): < тара рожа, дочка рожа, крива, акціонального плану: крива підходить до тих, хто сидить скраю і питає: „Чи тцрожа? "або „Чи тирожина дочка?" ,.Де твоя маточка? " „На що тобі?"

>і прийшла просити масти, щоб до кривої ніжки прикласти ". ЦІаяог: - А то що таке? - Рай. - А то що? -Пекло? - Угорі що ' Небо. -Ав землі що? -Хлів. - А в хлівці що? - Кабанець, і it кабанці що? - Бубонець.

Імкінчується гра перетягуванням каната.

V і-рі „Рожа" поєднуються елементи язичницької та хрис-111 енської культур. Рожа символізує зцілення, красу, вроду.

Різні щодо форми та будови типи номінативних одиниць

■ і швнідносними між собою як вербальні компоненти обря-

■ >,чи>,'о тексту, які можна кваліфікувати як обрядові терміни. Ми ншчення обрядового терміна було сформульовано, зокрема, II Гоманюком: „Обрядовим терміном є та лексема, яка пази-іци' предмет, особу з обрядовою метою". На наш погляд, дещо і шьше розкриває суть обрядового терміна інше визначення: ->ч>ндовий термін - це словесне позначення предмета чи дії, які

■1М1, па відміну від предметів і дій поза обрядової реальності, є чґнгрбальними знаками або символами. Тож, як уже було за-чі.ічено, обрядовий термін може бути описаний, досліджений

піше в контексті певного обряду.

М епоху урбанізації традиційні народні обряди нерідко за­мінюються новітніми, у яких немає місця давнім звичаям. Про-іс в окремих населених пунктах дотримання обряду - данина ні- тільки традиції, а й вияв самоідентичності. Таким є с. Пере-ц\ і*не Лутуганського р-ну Луганської обл.. де проживають де­портовані в 1946 році переселенці з Лемківщини. На Лугангцині (історично - Східній Слобожанщині) лемки були розміщені в кількох населених пунктах - селах Переможне та імені Карла ЛіҐшіети JІутупінського р-ну, де до 1939 року проживали німці; у с. Великоцьк Міловського р-ну, с. Піски Новопсковського р-ну, с. Переможне Новоайдарського р-ну та деяких інших се­лах. Найбільше етнічних лемків проживає в Лугу ганському р-ні. Це переселенці з с. Чарна Краківського воєводства, вихідці із Західної' Лемківщини. За свідченнями В. СергІйчука, кількість господарств на цій території до 1945 року дорівнювала 12366, на середину 1946 року виїхало 8239 українських сімей, залишило­ся 3354. Відношення українського населення до польського на цій території до 1945 року у відсотках складало 96 : 4. У с. Чар­на до 1945 роїсу проживала 71 сім'я, але уже в середині 1946 року виїхало 24 родини. Нині в с. Переможному Лутугинського району проживає 54 українці, за походженням - лемки.

Не вдаючись до історичної оцінки переказаних подій кінця 40-х років XX ст. (хай це зроблять історики), усе ж відзначаємо, що переселенці с. Переможного (Лутугинський р-н) пам'ятають село, з якого були депортовані на Луганщину, володіють говір­кою, перейнятою від своїх батьків, зберігають традиції сво­го краю. Вони радо показали нам обряд розберати молоду (завивати у ^хустку), що був складовою давнього весільного обряду.

Wauiu *бат 'ки привезли зи deoei Ьемл 'і / ЛемкіуиАчини / век 'іл 'ниі Ыр 'ад /розберати молоду і завивати у хустку // а ^быво то так//

Ставили Ь ідро з ^водом / Ыеби }жили кладко/ Уверху ddeajiu заголовок/ хжеби ^жили багато / на заголовок стеблини ко^жушок / жеби %ецко шча їм pddueo кучер 'аве / на Чиитко *шідау мо^водиї/ Шому на кок 'іна молода / її на кок 'іна давали хлопчикамгівого /хжебиро^дива ^першиїсин //свашки зн'Ыали ]в-інок з ве^л 'оном/од 'Рвали на гововуд'іу^чинам/*жеби кам-іж выхо^дыли /аз хтого foidpa обливали кодом псіїрубк іу / ]жеби шча же^нили//

38

А мы шча *того о&р'аду дотримуємо по г^нешн'ії ден' і \[цеме вам указати/ йак то [быво (Записано від Сороканич Ган­ни Теодорівни 1936 р. н.).

У більшості сіл Луганщини збереглися спогади про обряд покривання молодої, що символізував перехід молодої до за­міжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а роз­починався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з'їдання молодими символізували ство-|>сння нової сім'ї. Далі символічні дії через розплітання коси та покриття голови молодої очіпком і наміткою підкреслювали набуття нареченою нового статусу, ієрархічність шлюбного со­юзу. У найдавніші часи обряд розплітання здійснювався в гос­поді молодої приданками та свекрухою, у кінці ж ХТХ ст. - як у молодої, так і в молодого приданками, свекрухою й навіть молодим.

Наразі цей обряд іменують покри^ван ':а, покри*кати молоду, накри^вати молоду, покри{т ':а [Магрицька, 113 - 114], Р<пбилрати молоду, завивати у^хустку. Подаємо запис обряду, здійснений у с. Нещеретове Білокуракинського р-ну Луганської області.

Доходе те/ шо молоду покривати/ вока ж там ч'і у с'т 'р'іч':і/ ч'і у ц'в-imky/ч'і у вінику ч'і... нач'їнайут' молоду покрикати// стаковиц'. а odka dmym скашка/ от молодого Ібоку/ а одка dmaW/ нач 'їнайут' молоду розбирати// mod 'і об к-азуйут' окгак/ а edna ски'да/ ски'да// dmak об-в-ажут'/ ткк> і метка1 лем покрикайут 'удвох с'п-ікайут'/' „пок'риван'ка плаче/покуривай ':ахоче/не*такпокрикац ':а/йакнам ц 'ілукац': а"// поц'ілукали/ due трич'і окчак/ mdd'i об к азуйут' dmuM ме"тка'лем/ edna ж ... / руиікик/ і молд<да// об-к-азуйут' ме"ткалкм молоду ж dmaK і ос 'у^ди за рушкик устром Ал 'айут' тої ми"т1кал'// і пришикайут' кв ітку dmym/ с правого Чюку//cmduam'т'і/шо покривали/„а стакаїте"//„н'і/ми не" устанемо"/ „а чого?"// „за ц'у віс'т'хоч'корок ш-іс'т'/ хоч' одку/та полнен 'ку "//по k 'ар 'ц 'і нак ':ут Vпо кгиш-ц 'і dddym'// due eduu yemdiiym'// нач 'їнайут' дарити/ а тож/ молод

cmduam'/ скіанут' окіак же/ а ми ж то п ідводим дарити// ч 'і ddp 'у вам due/ч 7 г^роиі'і/а воки ж то окіак к^пан 'айуц ':а//

Ну due ж уже будут 'везкли //укрили due моло^ду/ а тут d'iykama cmduam'/ багато д'іу^чат/ c'n-feaitym'// караз ми побрили молоду і стойЫо/ „ої шо ж ви зробили/ шо саЫчш хо^т 'іли/ скникла/ пал 'акиц 'у/з [д'іучини / моло^диц'у"//а тут д 'іучата йії/„ ами/йаг^бисхо^т 'іли/ми бйРйіроз 'р 'ddwiu/коло се"*бе посадили"/ друж/ко каже: „н'і/уже edna 'коло вас не" си^д 'ітиме "// ну/ о^це ж уже д]ружка/ дружка коло моло^дойі/ ycmdue// воки йак о^то ухкат'ац'.а / моло^да та діружка/ пкач'ут'/ шо уже ж д^ружку од'р'а^жайут'// так бу^йарин дружку кі 'агне/ а моло^диї Monddy// udcwty рок 'ірвут'/ та пкачут'//текер ха-ха-ха/ йак Ьам'іж $дут Уamdd'i плачут'// тут же с'п'Чвайут' дружіки/ „ку^ди/ 1дон'у/ собирайес':а/ шо так^б'іло умиканеє ':а// соб-ірайус 'м'іж чу^ж'ійі к 'уди/ са^ма з^найу/ шо там коре Абуде/А там гкра кре^м-ін'ч'и'ста/ там свекруха норокиста/ вока ж то^бч ус 'і 'норви покаже / вока ж md6i праудон 'ки не" скаже// (Записано від Дубової Марфи Петрівни 1912 р. н,).

Записані розповіді про обряд покривання молодої мають багато спільного. Молодій розплітають косу, накривають її міт­калем чи хусткою (атрибут заміжньої жінки; символ прихиль­ності, любові, вірності {Жайворонок 2006, 626}), їй співають пісень, тобто прославляють. За звичаєм, наречена має три рази скинути хустку чи міткаль з голови й дозволити накрити себе тільки на третій раз. Отже, використано символіку числа три. В обряді, записаному в с. Нещеретове, на міткаль пришивають квітку, щоб виділити й пошанувати молоду. Важливо, що обряд покриекати моло^ду пов'язаний з іншим дійством - прощання дівчат з молодою.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 


Похожие статьи

Г К Барилова, К Д Глуховцева - Українська етнолінгвістика навч посіб для студ вищ навч закл