Г К Барилова, К Д Глуховцева - Українська етнолінгвістика навч посіб для студ вищ навч закл - страница 14

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 

Мова у автора — це дивовижна м іць і сила, яку важко здо­

168

лати. Вона здатна вистояти все, хоч як би її ралили в огні, в Шевченковому серці вбивали царські холуї ". . ■,. .

Вірш „Рідна мова" - своєрідний виклик тим, хто прагнув занапастити нашу мову, скривдити її.

Вірші про мову мають велике виховне значення. Читаючи їх, ми ще раз усвідомлюємо дорогоцінність нашої мови, її не­оціненну красу й силу. Кожен автор, пишучи вірш про мову, рідне слово, сподівається донести і передати читачеві свою лю­бов, пошану до мови [Чернявський 1955, 2].

Сьогодні важко знайти поета, який би не написав хоч од­ного вірша про мову. А це ще раз підкреслює відповідальність митців засвій народ та рідну мову зокрема. Наш народ повинен пишатися тим, що його мова - одна з найкращих і наймелодій-ніших мов світу. Читаючи інші вірші цього автора, помічаємо, що кожна людина знаходить в них щось особисто для себе, це допомагає їй тамувати біль страждання, вона замислюється над багатьма питання, які хвилюють суспільство.

А. Листопад. Не тільки териконами, шахтами, великими промисловими гігантами знаний наш край — Луганщина. З дав­ніх-давен тут виростає й розвивається вічне - духовна націо­нальна культура українського народу.

Швидко плине наше життя, однак те, що сприймається митцями „на відстані серця", залишається назавжди. Для них найдорожчими були і є слова: Україна, народ, Тарас Шевченко, мова.

До художнього осмислення образу рідної мови зверталося чимало письменників нашого краю, зокрема, Антоніна Листопад. (Справжнє Ім'я - Нікггіна Антоніна Іванівна. Народилася на Рів­ненщині в селі Перекалі. Мешкає в м. Краснодоні на ЛуганщинІ). У цієї поетеси напрочуд природне слово. Воно світле й прозоре, як повітря, яким ми дихаємо, його течія вільна, як плин річкової води: Мово моя ясночола! Скіїьки здіймається барв! Терен тер­новий —учора. Завтра — проміннячка гар. Грає вже знову Кобзар. Знову святішають роси. Вийшла, як сонце з-за хмар. Мово моя члатокоса. Світишся многостраждально В ранах своїх корогов. Мово - причастя вінчальне! Сповідь народу мого... Як же без

169тебе прожити?! Тут на зеленому віку Мова, вкраїнська молит­ва, В божім клечальнім вінку [Листопад 1992, 55].

Отже, у вірші „До мови" поетеса називає мову ясночолою, тобто світлою, у якої ясне чоло. Вона пише, що в мові багато барв, мова перетворюється, змінюється. Автор доречно вжи­ває метафори: „Мова — причастя вінчальне! Сповідь народу мого...", „Мово моя злотокоса". Порівняння мови з золото­волосою дівчиною сприяє створенню образу національно ко­лоритної мови. Мова, за А. Листопад, - українська молитва, сповідь народу. „Мова світиться многостраждально": хоч і багато вистраждала, але вона живе. Мова - то сонце, вона зігрі­ває, виходить з-за хмар. Без мови людина на землініщо: „Як же без тебе прожити? Тут на земному віку" У звертанні до мови ав­торка використовує епітет ясночола", це слово вказує на одну з ознак мови, і має на меті конкретизувати уявлення про неї. Ознаки мови гіперболізовано, щоб привернути увагу читача до таких рис української мови, як мелодійність, милозвучність* багатофункціональність, зв'язок з історією народу.

У вірші ,,До рідного слова" А. Листопад оспівала слово, його стійкість та неймовірну силу виживання. Вона порівняла його з рослинами, а точніше - квітами, бо саме квіти (волошки та льон), жито, отава, трава беззахисні перед людьми. Тому їх так часто зни­щують, топчуть ногами, а вона - та квіточка І кожна травиночка -тягнеться вгору, відходить і знову росте. Так й слово: в юрбі впало зернятком. А з жита виходить волошкою, тобто його видно і чути. Хотіли тебе убити...

Закрити у власній пітьмі. , .

...Волошкою вийшла із жита.

І впала зернам у юрмі.

Хотіли навік задушити. ' ";-

І букви покрасти твої, ■

А ти, наче таАфродіта, - із піни

У власні гаї.

Хотіли, нарешті знеславить. Щоби одреклися самі! А ти, як земна отава.

170

В козацькій своїй бахромі.

.   То Спробували ПОКОрити. ;        /' .; ' .

І СиЛОЮ вЗЯти в ПОЛОН, .     .    . . .

А ти зацвіла і на плитах

Як синій безсмертницький льон!

У цьому вірші колоритні синтаксичні засоби увиразнення мовлення (стилістичні фігури), зокрема словесні повтори (три­чі у вірші повторюється слово хотіли). Анафора покликана повтором зосередити увагу читачів на початкові мовні одиниці (кожен новий рядок строфи починається зі слова хотіли). Також вживаються антитези - зіставлення слів або словосполучень, Протилежних за своїм змістом: Спробували покорити, Силою взяти в полон. А ти зацвиїа і на плитах".

Поетичні рядки А. Листопад наснажено відчуттям любові до батьківщини, переживанням за її сьогодення. „Найвищий мій храм - Україна. А Київ - наш Єрусалим! " - читаємо Й збір­ці „Свячена вода" [Листопад 1999]. У її поезіях відтворено ставлення людини-громадянина до суспільних перетворень, прагнення до найвищої духовності й високої моральності. У своїх віршованих рядках Антоніна Листопад віддзеркалює усі проблеми українського суспільства - І духовні, і політичні, і соціальні. Вона переймається долею українського народу.

Поезії Антоніни Листопад випромінюють прадавній вогонь народної пісні Марії Чураївни, звучать в унісон із поезією Лесі Українки або горять величезним вогнищем народного обурен­ня, народження ідей у час рушійних суспільних змін.

Олекса Довгий писав про Антоніну Листопад: „Так написа­ти просто пером на папері не можна. Такі слова можна тільки виплеснути серцем. Як це прекрасно, що на світі ще живе таке дивне Мистецтво, як Поезія" [Листопад 1990, 80].

L Савнч. Відомо, що мова кожного народу - явище давнє, її коріння сягає в доісторичні часи. Вона є найгеніальнішим на­слідком матеріальної і духовної діяльності багатьох поколінь, а кожне створене слово - це символ сформованої ідеї, витвореної у великих зусиллях людини проникнути в світ природи, у саму себе [Нудьга, 253]. , , .

Проблему розвитку, історії та тернистого шляху українсь­кої мови порушували багато письменників як України, так і світу. Нерідко їх дивує, скільки випробувань випало на долю пісенної, мелодійної української мови. Так, Іван Савич у своє­му вірші „Мова" піднімає питання вільного розвитку мови, її історії, шляху становлення української як державної: Вона росла, мужніла з року в рік, Дзвеніла в пісні, в казці, в серці люду... [Савич, 22],

Мова в його віршах вільна, пісенна, нездоланна. Савич го­ворить про те, що мова нашого народу має великий потенціал, він підкреслює, що якби не цей тернистий, повний перепон шлях, то ніколи б наша державна, літературна та побутова мова не досягла б такого розвитку, який вона має сьогодні. У своєму вірші поет, не називаючи імен, просто звертає увагу читача на деякі факти:

Та ось міністр із недорік прорік: „Немаємови, не було й не буде " [Там само, 22]. Іронізуючи, Іван Савич неначе мимохідь каже: І згадують міністра лиш тому, Що наша мова розправляє крила [Там само, 22]. Письменник не вживає у вірші вишуканих епітетів до сло­ва мова, не використовує влучних порівнянь. Він простими, зрозумілими кожному, словами змальовує все те, що накипіло в його душі, усе, що стосується Його рідної української мови.

Мова (за Савичем) - це друга мати. Для нього вона і вода, і повітря, І життя. На думку письменника, не можна не любити тс, чим ти дихаєш, а він дихає саме мовою. Мова його вірша не­складна, не надумана, а звичайна, така, у якій немає навмисно придуманих виразів, вишуканих образів. Але вірші І. Савича просякнуті наскрізь любов'ю та повагою як до історії розвитку мови, так І до кожного етапу її становлення.

Чудова, пісенна, мелодійна, багатогранна, нездоланна наша рідна мова у віршах письменників нашого краю опоетизована, одухотворена.

Збірка Григорія Половинка „Шлях на Чигирин" та міс­

це онімів у ній. Ми живемо в часи соціальної реальності, коли відбувається зміна соціальних стереотипів, орієнтацій та іде­алів. Тому твори Григорія Половинка на історичну тематику, у яких знаходимо не тільки знання про минуле, а й осмислення сьогодення, набувають особливої актуальності. „Народився я в перший повоєнний рік, — пише про себе поет, — 7 листопада в південному слобожанському селищі Сахновщина, неподалік споконвічних козацьких земель Орільської паланки - тож дух степу і пшеничного обрію назавжди оселився в душі,.."

„Одначе - така вже доля цього прекрасного поета, справж­нього, національного, українського, що і нині, у його художній земній зрілості, Григорія Половинка не знають ні в стольнім граді Києві, ні в Україні, ні в діаспорі, ні в самій СПУ як слід не відають - ні про його вірш І й поеми, ні про п'єси й оригіналь-ігу режисерську діяльність, ні про повісті, оповідання й есе", - пише Микола Малахута. Його твори перш за все реалістично-правдиві і в той же час химерно-філософські, зігріті й розсві-чені цікавою фантазією, майстерним володінням всіма барвами алітерації, соковитою римою й іншими нюансами, Він є водно­час і поетом, і прозаїком, і драматургом [Половинко 1999, 131].

Вірші Григорія Половинка на історичну тематику полю­билися багатьом шанувальникам справжньої поезії. Не стала винятком І збірка „ІДлях н а Чигирин". У поетичних творах не просто заримовані сторінки історії, а передано дух епохи через символи, які чимало можуть сказати кожному, хто знає чи вив­чає історію своєї країни. У віршах наявне поетичне, почуттє­во-ідеальне світовідчуття, коли із нашим сучасником говорить історія думками й почуттями, найбільш значними й характер­ними вчинками відомих Історичних осіб. Письменник прагне до історичної достовірності, він не ідеалізує й не прикрашає постаті у вітчизняній історії, а, навпаки, тяжіє до нового осмис­лення складної проблеми: діалектика стосунків особистості й народу, часткового й загального, прийдешнього й минулого [Неживий О., 24].

На думку І. Низового, у сучасній поезії немає рівного йому по чуттєво-емоційному проникненню в багатопланову, частко­

173во замовчувану страшну й разом з тим героїчну нашу націо­нальну історію [Половинко 1999, 131 — I32J. У збірці „Шлях на Чигирин" це: „Переходимо Брід", „Перун", „Андрій Бого-любський", „Любовний марш під Катеринку" та багато інших. Поета цікавлять різні теми: прийняття християнства та доля язичництва, життя людей після цієї події (..І Іерун". „Сині цари­ці"): похід князя Ігоря в Дике Полета плач княгині-зозулі в Пу-тивлі-граді на валу („З-під ребер", „Амінь", „З полками Ігоря"); похід Андрія Ботолюбського 1169 року та спалення Софійсь­кого собору („Андрій Боголюбський"); освоєння козаками Ди­кого Поля („Переходимо вбрід", „Тарпани", „Кульгавий кінь", „Очі яничара", „Скраєчку України", „Берег покинутий", „Козак з Лугу" та ін.).

Чимало поезій нагадують нам епопею, де з допомогою кіль­кох поетичних рядків автор відтворює історичні події цілих століть чи одну якусь подію, але досить масштабно: „Свічечка" (про безгосподарну політику московських властей на Україні); „Козак з Лугу" (про боротьбу українців з татарськими племена­ми); „Ніжинський етюд" (про вільне, але нелегке життя козаків на Слобожанщині); „Полтавський відступ" (про битву зі шве­дами під Полтавою). По-новому автор нерідко розглядає роль відомих осіб в історії нашої країни: „І етьман Многогрішний", „Страта козака Бондаренка", ,ДІюбовний марш під Катеринку" та ін. Нерідко автор осмислює риси характеру, властиві українсь­ким козакам: любов до оковитої („Бенкет", , Лохмілля в Бенде­рах", босфорські тости"); вміння розпалювати чвари („Гетьман Многогрішний"); писати доноси цареві („Служба"). У вірші „Очі яничара" він розповідає про дітей, вихованих Татарами, які, ставши дорослими, самі фабують свій народ, свою рідню.

Ці та інші теми, що хвилюють автора, пов'язані з певними історичними особами, подіями, місцевістю. Григорій Половин­ко вживає у віршах оніми - власні імена, що мають значний країнознавчий потенціал, тобто виконують функцію культуре-ми. До них відносимо: антропоніми - Богдан. Мазепа, Нетя­га-козак, Мамай, В айда, Морозенко, Роксана, Павло Полуботок та інші; теоніми - Перун, Бог, Ісус; агіноніми — Лука, Марко,

Матвій, Петро; хороніми - Україна, Русь, Польща; ойконіми

- Київ, БортничІ, Казань, Софія, Москва, Путивль, Біловодськ, Опачині, Семиполки, Лютіж, Хотів, БезрадичІ, Трипілля, Яс­новиди, Любимівка, Крушинка, Погреби, Синоп, Суми, Глухів, Ніжин, Дрогобич, Пирятин, Чорнобиль, Полтава, Темесся, Стамбул, Афіни, Акрополь, Солон, Вінниця та ін.; дриноніми

- Дике Поле; омоніми - Батиєва гора; дромоніми - Чумацький Шлях, Чорний Шлях, Муравська дорога; гідроніми - Дніпро, Борисфен, Потайна, Донець, Дон, Орілька, Сула, Базавлука, Лйдар, Ворскла, Дунай, Буг, Деркул; міфоперсоніми - тригла­вий змій, Сонце, Земля.

Країнознавча цінність онімів як мовних знаків культури складається з багатьох чинників, які відображають особливості світосприйняття українців: 1) комплексно, усіма своїми ідіома­тичними значеннями: деякі з них називають явища минулого й сучасного, яких немає в зарубіжній національній культурі; 2) одиницями свого складу деякі з таких слів належать до без-еквівалентної лексики; 3) своїми прототипами, бо відтворюють звичаї, традиції, деталі побуту й культури, історичні події та інші явища, притаманні національній культурі. Тобто вони є фактично носіями позамовної інформації. Як знаки понять, що фіксують колективний досвід цього етносу, вони належать до тих мовних чинників, які свідчать про приналежність до певної культури, враховують образно-емоційну експресивність.

ОнІми як певні знаки національної культури мають різні джерела походження, на що звертають увагу вчені при аналізі, їхній зв'язокз національною психологією й реаліями національ­ної культури, емоційно-експресивним забарвленням допомага­ють розширити межі культурної пам'яті. Уміння бачити, адек­ватно розуміти й відповідно оцінювати такі словесні формули

- шлях до пізнання ментальності, духу народу через його мову.

Таким чином, перлини народної мудрості, вплетені у тка­нину художнього твору, пов'язані з національною психологією, містять знання з історії, географії, релігії. За своєю образністю вони є унікальними, у них - психологія народу, його традиції, побут, культура, ставлення до довкілля.

175

Оніми мають велике змістове, емоційне та естетичне на­вантаження в поетичній творчості Григорія Половинки. Уве­дення топонімів, гідронімів, хоронімів, що мають яскравий країнознавчий зміст, - це не випадкова обставина, а сутність творів, досліджуваного автора, це - естетика його душі. Читач, сприймаючи текст літературного твору, асоціативно через від­творювано-творчу уяву співпереживає з персонажами, часто щентифікується з ними, „заряджається" їхніми почуттями [ЛС, 463]. Естетику Григорія Половинка ми вбачаємо в сприйнятті й співпереясиванні прекрасного, розкритті специфіки мистецтва слова, збагаченні внутрішнього світу читача:

На вежі важезній, на бурій будівлі

ти плачеш по ньому? Не плач.

Княгине-зозуле, в забутім Путивлі

ще стягом сяйне його плащ.

Твій Ігор живий. Хоч забаглося Поля

у половця взяти на спис.

Була його воля. Тепер - моя доля.

Отут я і кров 'ю упивсь... Теоніми та агіояімн та їх естетична функція у творах Григорія Половинка. Теонімічиа проблематика, її теми та мо­тиви перебували в полі уваги письменників від найдавніших часів до сучасності. Звертаючись до вічних загадок буття, мит­ці неминуче апелювали до давньої міфології, намагаючись саме там знайти розв'язання проблем життя і світобудови, існування добра і зла, сенсу людського життя. Теонім (rp. Theos - Бог і onuma - ім'я) - назва бога, вид міфоніма. Традиційним джере­лом міфонімів є антична література [Подольская, 131 - 132].

Неодноразово до теонімічної символіки у своїй творчості звертався Григорій Половинко. Проблеми сучасного людського буття, стану людини в соціальному середовищі автор проектує в своєму творі „Перун":

Повірили, кажете, кревно у іншого бога, у того, що князь вам у пазусі кислій привіз? Чи вам все одно, у якого просить, все одно у якого, аби тільки справно для вас працював перевіз?

176

Тільки за окремими словами, неначе мимохіть вимовле­ними фразами ми розуміємо, що біль, який висловлює Перун блискучими репліками, так само близький авторові, бо він не здатен зрозуміти, як могли наші пращури, які щиро вірили Пе­рунові, зректися цієї. віри. Григорій Половинко розуміє всю складність тієї історичної епохи, але біль за долю свого народу, який і пізніше не раз опинявся на перехресті долі, не вщухає:

Не заздрю вам, люди.

О, як я не заздрю вам, люди.

Як так заніміти,

то краще униз, по воді.

Я очі до неба, до сивого неба здіймаю. . .

Кому помолюся? Хіба що самому собі?

Щасти тобі, князю,

на тебе я зла не тримаю.

Тримаю на тебе, народе, .

що так відцуравсь далебі. Близькими до теонімів є агІоніми - назви святих, з якими часто ми зустрічаємося в поезіях автора: Христос, святий Петро, Лука, Марко, Матвій. Як теоніми, так і агіноніми виконують у творах Григорій Половинка, здебільшого, емоційно-стилістичну функцію. Оніми Боже, Господи, Ісусе функціонують як своєрід­ні вигуки, що допомагають розкрити душевний стан поета:

Продовж, о Господи,

Ти дні моїй коханій.

Як швидко плине час

І старяться літа. Але тут же цей онім уживається, як звертання до бога, як молитва йому:

Продовж, о Господи,

Ти дні моїй коханій.

Ніколи не молив,

Єдиний раз прошу. Таке ж звертання до Бога, що сприймається скоріше як зойк, крик від болю, вкладає Григорій Половинко у вуста Івана Мазепи у вірші „Мазепа":

177

Свої хеті Дунай не зупинить, В чорне, в чорне, у Чорне тече...

„Жаль ся, Боже, тебе, Україно!" —

і душа важче пекла пече. У творах Григорій Половинка словоформа боже передає народну традицію саме так висловлювати свої почуття, зокрема Й жаль, схвильованість, каяття. Тому у вірші „Колись тут храм був" автор одночасно звертається до бога й передає свій жаль:

Провінціє!

Люблю твої контрасти.

Люблю твій люд

Горластий в негараздах,

Що котиться хмільною колією...

Але навіщо, Боже, в котрий раз

Ламаєш дім історії своєї?

Колись тут храм

Був...

Та ні слова не вимовиш ти

І не скажеш, як важко тобі.

І не дай мені Бог пережить

Твоє серце лунке, наче дзвін. У поезії „Коли Христос..." автор увддить агонім Христос до складу антонімічної пари, об'єднаної контекстом: Христос - ті, що відстоюють обідню. Він підкреслює таким чином, що дії Ісуса Христа і тих, що сьогодні йому поішоняються, прямо протилежні:

Коли Христос

Розкинув руки для обіймів,

То руки ті прибили до хреста:

J ось тепер відстоюють обідню

Ті,

Хто святе Хулить не перестав. У вірші „Умерти цій душі..." Григорій Половинко уводить слово Бог до складу порівняння, що є засобом показу вічного

178

життя Шевченкових поезій, допомагає авторові висловити віру

в правильність ідей великого Кобзаря:

Божєтойлик, -1 той крик, ■■■>■■■■■'. ■ ■..-:

-  той праведний Шевченко,    .    : -

що світить, наче Бог, '   ' ■.

мені на все життя. Інформаційно-стилістичну функцію виконують агоніми Лука, Марко, Іуда, Йосип, бо ними висловлені традиційні, ус­талені в українській поезії значення:

Там лукавий Лука

словеса возглаголює бляклі,

І свою Маркоту

вимарковує Марко у пеклі.

І злиденні гріхи,

що не день у замшілий сувій

все заносить, аж більмами косить,

визбирач податків — Матвій.

Там волає про те,

що з очей його спала полуда,

і цілуєусіх

у зомлілих обіймах Іуда.

В тім раю, що не день,

нечестиві гундосять щездосвіта

неподобні пророцтва

рябого апостола Йосипа. Григорій Половинко часто підсилює вже усталений образ, увівши у текст алітерацію (маркоту вимарковує Марко, лука­вий Лука возглаголює бляклі словеса), з допомогою окремої де­талі виокремлює потрібний відтінок значення - апостол Йосип - рябий, Матвій - визбирач податків. Таке поетичне бачення наближає події, змальовані у творі, до життя, робить поезію злободенною, хоч у ній ідеться про далеке минуле.

Отже, теоніми та агіоніми в поезіях Григорій Половинка вживаються з Інформаційно-стилістичною метою. Емоційно-стилістична їх функція посилюється, коли вони використо­вуються в кличному відмінку. Тоді звертання Боже, Господи, Ісусе нерідко виражає і благання, і стан душі, й емоції лірич­ного героя.

Хороший у творчості Григорія Половника. Різновидом топонімів, їх окремим класом є хороніми. Це власні назви будь-якої території, області, району: Україна, Русь, Польща, Сибір, Дике Поле [Русанівський 1991, 160]. Саме їх називають літопи­сом Землі, це свого роду пам'ятки, які відображають побут та світоглядні особливості людей, які жили тут раніше.

Хороніми Русь, Україна ми помічаємо досить часто в по­езіях Григорій Половинка, як-от: „Андрій Боголюбський", „Кульгавий кінь", „Козак з Лугу" та ін.: Украли Русь. І Киева нема.

На Осипах цих розбите череп 'яччя. А в головах стоїть сира зима. Чого він плаче.:, кінь... хіба він що ... людина?.. Вуздечка дзінь та дзінь ... О, Вдово-Україно!.. Григорій Половинко нерідко враховує внутрішню форму слова при використанні хоронімів у творах. Тому питання по­ходження названих найменувань для нас є актуальними.

Слову Україна передувала назва опредмеченої дії - украй (те, що украяно). Іменника украй у сучасній українській літе­ратурній мові немає, однак цей іменник зі значенням 'край, кордон' існував у староукраїнській мові - на украї земли. Це дозволяє адресувати його ще праслов'янській мові.

За своєю суттю цей іменник є віддієслівним. Можна вивести його від дієслова краяти, украяти, які є явно праслов'янськими. Але ж ці дієслова також утворені від давнішого укроїти.

Тому словотвірна історія загального іменника україна виг­лядає так: кроїти - укроїти - украй - україна - краяти - ук­раяти [Карпенко, 162].

Власне кажучи, семантичний стрижень загальної назви ук­

раїна від її найдавніших свідчень до сучасності залишився нез­мінним - 'територія уздовж між державами' [СУМ, VIII, 422].

У творах Григорій Половинка спостерігаємо прагнення пояс­нити походження лексеми Україна через слова країна, родина;

Козаченько не зважає,

мерщій бранців визволяє.

Коли глянув — то родина, '

вся родина з України. ■ .-   ! ,!

Прощавай... Ми відходим —

Вкраїно...

країно... "~" : ! '''

руїно.

Зближення схожих за звучанням слів підсилює значення слова Україна, створює поетичний колорит, ще раз вказує на внутрішню форму слова.

У поезіях Григорій Половинка лексема Україна має кілька синонімів: Русь, Мати, Батьківщина; хати біля Ворскли, дібро­ви, луги і долини; країна, руїна, вдова та ін. У більшості творів це слово означає державу, яку боронили козаки, державу сьо­годнішню. У вірші „Козак з Лугу" це слово має значення цен­тральна частина України. Цим, імовірно, Григорій Половинко хоче підкреслити різницю між Україною й Диким Полем:

- Пугу-пугу! - козак з Лугу,

їде з Лугу - Базавлуку,

Іде у Лугу на Вкраїну

попровідати родину. Образ країни можна вважати константою кожної націо­нально поезії, адже про що б не писав поет, світ його образів і почувань прив'язаний до певного часопростору, географічного ареалу. Образ країни легко вгадається в метонімічних деталях ландшафту, природи, побуту, в особливостях метафоризації навколишнього світу, у прямих чи опосередкованих натяках автора на особливості психологи рідного народу. Можна гово­рити про Україну, якою вона існувала в художній уяві Тараса Шевченка, Володимира Сосюри, Олександра Олеся, Василя Стуса, Володимира Самійленка, Андрія Малишка.

181

Євген Маланюк, скажімо, відповідно до загальноприйня­тої традиції ідентифікує Україну зі степом: глухий степ, пек­лом муки покараний степ, диким зіллям здіймається степ. Як продовження цього негативного оцінного ряду сприйма­ються індивідуальні одиниці просторової семантики; пока­раний простір, безнадійний позем. У творчості Є. Маланюка простежується зняття трагічної експресії образу степу шля­хом синтезу його з власною назвою Еллада, яка символізує вимріяний Ідеал у вимірі загальнокультурних уявлень, і че­рез асоціювання Греції з морем як поетичним уособленням свободи.

У поезіях Григорія Половинка Україна ідентифікується з певними (переважно трагічними) подіями в ії історії, окремими географічними назвами, історичними особами: Гетьманщина, Запорозька Січ; Чигирин, Батурин, Бендери; Мазепа, гетьман Многогрішний, Полуботок та ін.

Передусім поет звертається до змалювання Київської Русі, символом якої виступає Софійський собор. Пожежа в соборі стає тією деталлю, з допомогою якої поет показує, що колиш­ню Русь-Україну зруйнували, украли:

Украли Русь,

1 Києва нема.

На схилах цих розбите череп'яччя, А в головах стоїть сира зима, Стоїть і плаче, Все стоїть і плаче. *        Північний князь Андрій

(син половчанки, він усе уміє!)    . .       , , ; ; ■ прийшов з вогнем, ■ '-■

немов триглавий Змій. -,-}■■ Прийшов. Дмухнув. J запалив Софію. У вірші „Тарпани" поет показує образи воїнів Ігоревого війська, для яких Україна-Русь була матір'ю, батьківщиною: Русь м оя! Мати! І що нам чекати?

З неба небесної манни? Чи як? Може, мовчати, ставши на чатах Там, де початок межі - течія? У вірші „Дання" Україна - це світла рідня: Моя Україночко! Світла рідня. Ти навіть і в муках любила... Не стану писати на злобу дня, Бо все, що на злобу -Злобливе.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 


Похожие статьи

Г К Барилова, К Д Глуховцева - Українська етнолінгвістика навч посіб для студ вищ навч закл