Г К Барилова, К Д Глуховцева - Українська етнолінгвістика навч посіб для студ вищ навч закл - страница 13

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 

Слово „батько" походить від дуже давнього слова бат, що означало чоловічу іпостась світотворення. Крім слова „батько", и українській мові утворено цілу низку слів від цього первіс­ної-» поняття. До них належить слово „бат" у значенні стар­ший брат та у значенні „палка" (слово „палка" теж утворене піл імені чоловічої іпостасі світотворення - бога вогню Пала);

ч іраження палки, як і термін „бат" символізує чоловіче нача-ю світобудови. Словом „бат" називалась також велика палка, юбто "колода" (тут слово „бат" ототожнюється з іншою назвою чоловічого начала - „Коло"). Від слова „бат" утворені також і юва „батіг", „батати", українська назва військового загону

..патова" і французька - „батальйон".

Якщо в слові „батько" підкреслюється чоловіче начало го-тви роду, то у слові „вітець" — його життєдайне начало. В дав­ім.марійській мові, отже, й у давньоукраїнській мові слово,літа" означало „життя", життєдайність". Українська мова зберегла цілий кущ слів, породжений коренем „віта". Це слова: вітатися, привіт, віти, вітер, вітчим, вітчизна, вітець. При запозиченні «. лова „вітець" до російської мови воно зазнало змін і набрало форми „отец" під впливом тюркської назви батька - „ота". Символіка чисел в українській мові Крім етимологічно прозорих, в українській мові функціонує йагато слів із затемненою внутрішньою формою. До них пере­дусім належать назви чисел першого десятка Це такі давні слова, що відомий польський учений М. Красуський припускає: якщо науковцям пощастить з'ясувати їх етимологію, первісну прина-ісжність до якоїсь мови, то можна тоді буде визначити, які чи яка мови (мова) є найдавнішою. Сам учений доводить, що ці числів­ники українського походження. Спробуймо порівняти традицій­ну етимологію цих слів тату, якої дотримується М. Красуський.

157


Число

М. Красуский „Древность малороссийского языка" (1879)

Етимологічний словник української мови (1982- 1988)

Один

От він (від займенника) от он, от него; рахунок починається з першого пальця руки

Загальнослов. *есНпь, складання основ ед 'тІльки'і ин 'інший'. Дослівно 'зовсім один' [Шанский, Боброва, 211]

Два

Від твій, твоє; мислиться тут другий палець руки, вказівний. Він указує на особу, предмет

Загальносл. - д.-рус. dwai, лаг - duo. Деякі вчені вважають, що первісно два служило для позначення мінімального числа при рахунку [Шанский, Боброва, 67]

Три

ВІД торе, тре, треш, бо середній палець тре об інші пальці

Прасл. trije, спорідн. з лит. tiys 'збірний' [ЕСУМ, V]

Чотири

Четыре, четыры; походить від укр. ще тере, бо четвертий палець ще тре.

Загальносл. четыръ, лит. returi. Можливо, від тієї ж основи, що й чет 'рахую', первісно могло означати групу чисел

П'ять

Від укр. пів - утятий (на половину врізаний), підтятий

Вважають, що п 'ять - похідне від п'ятий [ЕСУМ, IV, 653]

Шість

Від ще єсть (закінчивши рахунок на одній руці, продовжується на другій рахування)

Загальносл. суф., походить від основи seit [Шанский, Боброва, 373]

Сім

Рос. седмый, походить від укр. седимо (залишатися без роботи на сьомий день)

Походить від сьомий

Вісім

Рос. восемь, ПОЛ. osiem, буквально 'той, що знаходиться після семи'

Загальносл., утворене від осмь 'восьмий'

Дев'ять

Утворене від давньоукр. давить, бо дев'ятий палець надавлює на восьмий

Загальносл,, утворене від дев'ять 'дев'ятий'. Нім. пеип [н] в результаті дисиміляції перетв. на [д]. Слово дев'ять позначає дев'ятку тому, що при обрахунку четвірками з дев'яти починаємо новий обрахунок [Шанский, Боброва, 69}

Десять

Від. укр: досить

Загальносл., утворене від десен' 'десятий', суф. утвор. від тієї ж основи, що й лаг. десят.

ЕТНОЛІНГВІСТИЧН Е ДОСЛІДЖЕННЯ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ

План

І Концепт мова у творчості письменників Луганщини ІИ Сосюра, L СвітличниЙ, Григорій Половинко, М. Черняв-і і.кий, А. Листопад, І. Савич),

2. Збірка Григорія Половинка „Шлях на Чигирин" та місце

чІММІН у ній.

3. Теоиіми та агіоніми та їх естетична функція у творах І рмгорія Половинка.

4. Хороніми у творчості Григорія Половинка.

5. Ойконіми творів Григорія Половинка.

Про концепт „мова"

В. Сосюра. Концепт слово, мова належить до архетипних. і і рижнсм його є розуміння слова як усього духовного. Слово це Логос, Всесвіт, знання, учення. Саме так трактує лексему . шво євангеліст Іван: „І споконвіку було Слово. І Слово було в fit/.>a. І Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через чі-ого постало, не постало без нього". Звичайно з матеріаліс-і ичної точки зору ці слова пояснити складно, проте зрозумі­ю, що в цьому контексті вони означають: спочатку був Всес­віт, були знання, Божа мудрість і його благодать. Тільки тому і явилося життя па землі.

Концепт слово включає книжність, яка вважається відобра­женням взаємозв'язку між божественним і земним. Слово за-і № шечує комунікацію між Божественним і людським.

Етимологічний аналіз лексеми слово показує, що це понят-ін пов'язане з двома полярними видами оцінки. Етимологічно t лексемою слово споріднені слова слухати, слава, славити, але іексема славити є снантеосемізмом, оскільки містить у собі чіачення 'хвалити' (позитивна оцінка) і 'хулити' (негативна "Ціпка).

Ю. Степанов у статті „Концегпуарія" наголошує, що ево-тщія концепту слово бере початок з античної Греції. У дав­ньогрецькій філології формування уявлень про слово відбува­

159лося в межах опозиції трьох основних термінів: епос („слово як таке, поєднання звука І змісту"), міф (характеризувало слово з боку змісту, тому „часто означало 'мовлення', 'порада', 'план' і власне 'міф') і логос. Останнє, на думку Ю. Степанова, має тайскладнішу семантику: ця лексема виступає синонімом до двох попередніх, а, крім того, має значення 'неправдиві, пусті слова', 'словеса лукаві', на противагу істинному, правдивому мовленню чи оповіданню, проте поступово логос „бере верх над міфом і епосом" і вже 'міф' перетворюється в 'казку' і про­тиставляється слову істини -логосу, а епос, у свою чергу, пере­творюється в 'говір', 'чутку'.

Ю. Степанов справедливо наголошує, що „в уявленнях про слово зливаються три потоки: язичницькі уявлення про глас Бога, який віщує через вуста смертного; філософські вчення про логос; євангельське вчення про одкровення" [Степанов, 293].

Подібний зміст має лексема слово у віршах Т. Шевченка: Возвеличу малих отих рабів німих Я на сторожі коло них поставлю слово.

Поет свідомий того, що українці почувають себе рабами через свою неосвіченість. А тому переконаний, що освіта, на­ціональна ідея врятує українців. Значення лексеми слово, що вживається в контексті номенів малі, раби, німі, возвеличу, на сторожі, поставити, широке, це не просто мова, що є однією з ознак нації, це знання і вміння відстояти свої інтереси і права.

Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Слово поета задзвеніло по-своєму самобутньо, як нова, ніколи не чута струна. Відкритий ним самим третій вимір поезії ва­бив кожного. Володимир Сосюра був народжений і покликаний життям для поезії, вона була йому довгі роки єдиним заняттям, працею і відпочинком, його хлібом насущним, приносила твор­чу насолоду.

Володимир Миколайович - людина емоційна, з тонкою, чутливою натурою. Для його вразливої душі найхарактерніший стан - органічна злитість з природою, її красою. Він любить свою природу, навколишнє середовище. Він любить кожну клі­тинку своєї України.

Для нас вона в світі єдина, одна

В просторів солодкому чарі... . .'

Вона у зірках, і у вербах вона,

І в кожному серця ударі [Сосюра, 173]. У його поезії любов до України і любов до мови нерозділь-нп. Він закликає любити навколишнє середовище, оточуючих людей, кожен світанок свого життя, він закликає любити свою Історію, свою мову. Ключовими, семантично зв'язаними сло­вами у вірші „Любіть Україну" виступають поняття вишнева Україна і мова солов "іна, глибинний зміст яких розкривається на тлі таких слів: квітка, пташина, хвилі Дніпра, електровогні, юйки гудків.

Закоханий у красу української мови, В. Сосюра оспівує силу рідного слова:

Яка у ній сила і кличе, й сяє, Яка в ній мелодія лине... [Там само, 224]. Поет створює персоніфікований образ слова, яке проникає до людських сердець швидше від проміння, „влуча, як ііуля", „над зорі лине". Слово - зброя, коли його наснажують сильні почуття:

...Це - мова моєї Вкраїни. .

Це - матері мова. Я звуки твої ■

Люблю, наче очі дитини...

О мова вкраїнська!.. Хто любить її,

Той любить мою Україну [Там само, 224]. Сосюра щиро й трепетно любить рідну мову і заповідає на­щадкам не цуратися її. Як справжній патріот, він через свої вір­ші робить спробу достукатися до сердець читачів, спонукає мо­лоде покоління добре ставитися до рідної мови. Свій вірш поет так і називає „Юнакові". Автор усвідомлює, що щира розмова з молодою людиною важить більше, ніж будь-які заклики:

О мова рідна! їй гаряче

Віддав я серце недарма.

Без мови рідної, юначе,

Й народу нашого нема [Там само, 250]. , Володимир Миколайович намагається вкотре показати нам

161важливість нашої мови. Українську мову він порівнює з святи­нею всього народу, ставить її поруч з інтими національними атрибутами, бо хіба може бути якась духовність, якась націо­нальна культура, якась конституція без мови.

Як гул століть, як шум віків.

Як бурі подих - рідна мова...

...життя духовного основа [Там само, 288]. Вірш обсягом у кілька десятків рядків повчає такої муд­рості, що не кожен протягом усього життя зможе навчитися, пізнати й усвідомити всю цю життєву правду. Слова, як намис­то на нитку, складаються в рядках багатого життєвого досві­ду автора. Цими духовно наснаженими, красивими словами Сосюра намагається донести до читача справжню важливість, сенс духовного збагачення.

Шумить Дніпро, чорніють кручі,

В граніт холодний 6 'с прибій.

Прийми слова мої жагучі,

Мов заповіт, юначе мій!

Листку подібний над землею,

Що вітер з дерева зрива,

Хто мову матері своєї,

Як син невдячний забува [Там само, 250]. Отже, концепт .мова у творчості Володимира Сосюри фор­мують такі поняття, як Україна, український народ, мова ма­тері, історія (гул століть, шум віків), духовне життя, заповіт. Таке філософське осмислення поняття мова, слово суголосне з тим, яким воно постає у творчості поетів античності, прочи­тується у віршах вітчизняних майстрів слова.

І. Світлнчний. Для кожної людини рідний дім - це місце, де можна відпочити від турбот, це захист від незгод, це відчут­тя підтримки з боку близьких тобі людей, це можливість пос­пілкуватися рідною мовою. Іван Михайлович Світличний ви­борював своє право говорити українською мовою. Він завжди шкодував, що на рідній йому Луганщині українською мовою нерідко нехтували. У вірші „Звернення до рідного слова" Іван

Михайлович акцентує уваїу на такій особливості української мови, як багатогранність: здатність зберігати назви речей, які кимннакггься науково-технічним прогресом, і називати понят­і м. суть яких людина осягне лише в майбутньому. У цьому вір­им поет висловлює вдячність рідній мові за те, що вона надихає Пшо на творчість: Спасибі тобі, рідне слово, за те, Що змогу ihifw ти мені оспівати..; Спасибі, що ти помагаєш мені Красу ішітворити на клапті паперу, Та ще попередить, що може в • у-ні Згоріти краса в термоядерну еру... [Світличний, 67].

Автор вірша впевнений, що мова має величезне значення цпя розвитку держави, культури народу. Він переконує читача, що поки буде існувати рідне слово, буде існувати й держава Україна, адже атрибутами кожної держави є певна територія, мова, культура: І знай, рідне слово: Поки ти живеш В устах м,/кіїиців-живе й Україна [Там само, 67],

У вірші „Рідна мова моя" автор використовує влучні епітети: незнищенна, барвінкова, рідна, моя, калинова, своя, українська. Нони допомагають читачеві зрозуміти істинність поглядів пись­менника. У цьому вірші Іван Світличний розкриває всі принади мови як такої, бо навіть дитина з самого малечку вже бачить, від­чуває красу рідної мови, її широчінь, багатофункціональність: У тобі Я чую знову Пісню колискову [Іванова. Клімова, 13].

Мова багатомільйонного народу дорога поетові й тим, що її v спадок передали нам батьки, діди, які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом усіх віків. У письменника з рід­ною мовою багато асоціацій, він відчуває в ній свободу: У тобі ч відчуваю Висоту блакиті... [Там само, 13].

Автор, милуючись рідним словом, порівнює красу мови з красою свого краю, а тому бачить у слові / красу свойого краю, І шумовиння жита... [Там само].

І, Світличний вірить у велике майбутнє свого народу, у те, що українська мова стане однією з високорозвинених європей-t ьких мов. Передчуваючи зміни у суспільному житті країни, поет пише такі рядки: В ній я чую крок народу. Серце України... І Гам само]. Він упевнений, що завдяки зусиллю народу, мова не загине: Українська мова зроду, Повік не загине...

163

Іван Михайлович Світличний дійсно цінує свою націю, ро­зуміє, що однією з найголовніший ознак нації є її мова, а тому поет проголошує: Ні на яку іншу мову Свою мову колискову Я не проміняю...

Сьогодні літературознавці й Історики стверджують, що ко­ротке, але таке значиме в розвитку української духовної куль­тури літерагурно-мистецьке відродження 60-их років насампе­ред пов'язане з іменем Івана Світличного й такими світлими іменами його друзів, як Василь Симоненко, Євген Сверстюк, Василь Стус, В'ячеслав Чорновіл [Неживий, 63]. Як бачимо, погляди цих культурних діячів позначилися й на розумінні та мистецькому обгрунтуванні питання Про значення рідної мови в житті суспільства.

Григорій Половнико - відомий поет Луганщини. Його вірші, особливо на Історичну тематику, полюбилися всім ша­нувальникам поезії. Григорій Григорович відомий як один із найпристрасніших патріотів нашого краю, тому у своїх творах він не міг обминути питання мови, бо створення поетизованого образу мови можна вважати константою южного українсько­го письменника. Цей мотив простежується у віршах Г. Поло­винка „Мова", „Невже", „Втрата", „Співають рідні слова" та інших. Не відходячи від історичної тематики, поет виводить образ мови і слова з минулого: „зі скіфського степу непроха­но слово з 'явилось... " , „ ... з яких борів древлянського зела ти виросла...". Григорій Половинка не ідеалізує І не прикрашає слово, мову. Слово позначене епітетами землисте, чорне, тер­нове і голгофне, мова - затуркана. Поет тяжіє до осмислення проблеми мови саме у „ сучасному світі чужім ", в „ атомному часі". У своїх віршах Половинко уособлює мову („ ти виросла, з 'явилася, постала ") і слово („...слово з 'явилося мені, Йому у вічі я поглянув... ") [Половинко 1990, 32].

У віршах „Мова" та „Втрата" автор запроваджує риторичні запитання. „Чиє ти? Чого ти? І що тобі треба?" - звертається до слова, „Та що ж ти є? " - до мови, щоб розмірковувати само­му, що вони собою являють, і дати можливість подумати чита­чеві. Водночас мову поет називає так: ,ясні співзвуччя голосні".

Він її боготворить, говорячи, що її простота „ свята ". Мова є, і завжди будуть нею „повнитися вуста". На думку поета, мова завжди живе у серці кожного свідомого українця як щось рідне, дороге: „ щось в серці озвалось. Отам. В глибині", „ серце моє словом сповила". Ліричний герой з вірша „Мова" закликає не вдаватися до довгих роздумів, а „лишусе віддавати" за неї „і нистояти" [Половинко 1995].

У вірші „Невже" ліричний герой немовби нагадує про те, що нам у спадок „від посивілих батьків" залишилася мова, яку часто зневажали. Автор образно про це говорить: „затуркана мова ", а тому мову називає „обмовою ". За тлумачним словни­ком слово обмова має два значення: 1. Ненароком висловити те, чого не треба було говорити. 2. Помилково говорити не те, що треба, помилятися на слові. Отже, художнє означення обмова нагадує нам, що раніше українську мову не вважали за окрему національну мову, а називали її наріччям.

Далі ліричний герой знову вибухає риторичними запи­таннями: ,}іевже ми такі випадкові? " (Невже ми не люби­мо українську мову, свою рідну мову?). У другій строфі мова постає перед нами як „мова-обнова", яка стала не „затурка­ною", а „сяючою". Мова продовжує невпинно розвиватися, збагачується її лексичний склад, постійно народжуються нові слова. Відчувається контраст між першою і другою строфою, де виступають образи „мови-обмови" і „мови-обнови". Саме „ мову-обнову " поет закликає утвердитися.

Григорій Половинко свідомий того, що українці мають ве­лику духовну культуру. До її скарбниці належать і народні піс­ні, які він образно називає словом. „Співаються рідні слова, збиваються з ритму слова... "-зазначає він у своїй неперевер-шеній поезії. Ці рядки, безперечно, підкреслюють неповтор­ність і мелодійність української мови. Про важливу роль народ­ної піснІ-мови говорить поет у віршах „Співають рідні слова" і „Весільний гопак": „допоки співають, живу", „допоки пісня -ми іще живі", „допоки танцю-ми іще не вмерли", адже мо­гутність мови - могутність народу, українці без мови стануть перекотиполем, що його вітер віднесе в сіру безвість.

165

Надзвичайною силою наділяє письменник слова, гіпер­болізує їхні функції в поезії „Полуботок": „Ітоді Полуботок їх словами убив... " Ліричний герой у вірші „І наздогнало власне слово" просить: „Дай Бог, щоб в кожного було" слово, „гол-гофне і тернове ", бо коли людина втрачає зв'язок з рідною мо­вою, то вже то буде смерть задля її душі [Половинко 1999J.

Отже, Григорій Половинко у своїх віршах опоетизовує силу і красу мови, високо підносить авторитет рідного слова, бо в нашій мові живе Історія: слово із глибини віків доносить до нас усі прикрощі й радощі минулого, а також прогнозує майбутнє.

М. Чернявський. З давніх-давен письменники прославля­ли український народ та його мову: багату, мелодійігу, барвисту, У своїх віршах вони опоетизовували її, захоплювалися нею. Не був винятком і поет нашого краю Микита Антонович Чернявсь­кий. За своїм покликанням він лірик у всій повноті цього жан­рового визначення, де поєднується громадянське, пейзажне й інтимне. Його вірші в змозі донести до читача найглибшу гаму почувань людської душі, розкрити її у хвилини радісного під­несення й смутку [Чернявський 1970,4].

Предметом нашого дослідження стали вірші, присвячені українській мові: „Слово", „Рідна мова",

У вірші „Слово" автор подає похмуру картину „словесно­го голоду", коли людина не має змоги розмовляти рідною мо­вою з різних обставин. Цей вірш насичений вдало дібраними тропами та стилістичними фігурами. З самого початку поезії, удаючись до плеоназму (тяжко-важко), з першого рядка автор уводить читача в суть обставин, про які йдеться. Змальовуючи „словесний галод", Микита Антонович використовує точні та влучні епітети, які роблять цю картину ще яскравішою. ...]'розбуялі думи обриває Заїкуванням непровидь сліпа.

Використання епітетів (розбуялі думи, непровидь сліпа) сприяє створенню картини, задуманої автором, підсилює та уточнює її. Особливою рисою цього вірша є застосування ве­ликої кількості дієслів, які роблять розвиток дій більш напру­женим та гострим (думи обриває, глушить 'іх. гірко пригаша).

Епітети використовуються і в середині вірша: нестримний нітер; гірко пригаша, осінню гічку, дрібна твоя душа. Завдя­ки їх використанню у читача постає зорова картина людських почуттів та переживань. Далі у тексті знаходимо ряд антитез, никористаних з метою змалювання становища людини, яка не мас змоги розмовляти рідною мовою.

Пірнути хочеш - під тобою мілко,

Відчути шир — дрібна твоя душа,

Гукнуть у вись - німа задуха в грудях,

Шугнуть у невідь - навкруги стіна... Перераховані дієслова уведені у вірш з метою точної пе­редачі туги людини - патріота своєї нації - за мовою, культу­рою, за рідною піснею, думою. Ці дієслова (пірнути, гукнуть, шугнуть) роблять вірш ще більш переконливим, надають йому і рнвожності та розпачу.

Остання смислова частина вірша вже більш лірична. Ав­тор подумки намагається знайти вихід із скрутного становища, прийняти для себе важливе рішення.

... / йдеш тоді шукати слова в людях,

Мов у ріллі заплідненій зерна. Кінець твору оптимістичний, бо автор показує, що спра­ведливість перемагає. Заклично лунає висновок, що рідна мова та рідне слово - безсмертні, і знищити їх неможливо. Ця лі­рична частина вірні а теж позначена яскраво епітетами та порів­няннями з яскравою культурною конотацією (рідна мова, мов безмежне поле).

,,. / тим щасливий, що воно ніколи,

Потрібне слово в людях не згаса,

Що рідна мова, мов безмежне паче,

Колоссями за обрій провиса. В останніх двох рядках змальовано пейзаж, у якому мова порівнюється з колоссям зерна, життєво необхідних для лю-Ніни, І дійсно, людина, якії пе маг змоги спілкуватися рід­ною мовою, позбавлена повноцінного життя з усіма його барвистими почуттями. До цього, на наш погляд, головного висновку, приходить поет. Він завжди стоїть на перехресті

167людських тривог і болей, радостей і сподівань. Але автор виступає не спокійним спостерігачем, а борцем за націо­нальну свободу, волю та рідну мову [Чернявський 1969, 3]. Характерно ще й тс, що Микита Антонович не зазначав, про яку мову йдеться. Але читач з першого погляду впізнає голо­вну героїню цього вірша, оспівану багатьма письменниками українську мову.

У вірші „Рідна мова" Микита Антонович висвітлив тяжкий шлях, який пройшла наша мова, щоб стати визнаною у світі. Автор наголошує на тому, що хоч

/рідне слово завмирало

В засиллі,

В дальній глушині.

Його зневагою карали,

Його паличи на вогні..., воно вистояло і стало ще сильнішим та могутнішим.

Мову автор порівнює з покликанням, підкреслюючи її не-зламану силу. Каже про неї як про пружну, співучу. Також ос­півує тих, хто намагався добитися визнання нашої мови навіть ціною власного життя.

... Цвіли провісниками волі

Вітчизни праведні мужі,

Що власну кров несли на тризну

І відкривали людям зір... Цей вірш присвячений видатному просвітителеві та право­захиснику нашого краю Борису Дмитровичу Грінченку, який усе життя присвятив боротьбі за визнання української мови як рівноправної серед слов'янських мов та пропаганді рідного слова. Це був нелегкий, тернистий шлях до благородної мети, яку підхопили його послідовники і втілили в життя через літе­ратуру, що підвищувала авторитет рідної мови.

У вірші „Рідна мова" М, Чернявського можна простежити весь шлях, який довелося здолати нашому народу та мові, щоб добитися того, що ми маємо в наш час - вільно спілкуватися українською мовою, видавати книжки рідною мовою.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 


Похожие статьи

Г К Барилова, К Д Глуховцева - Українська етнолінгвістика навч посіб для студ вищ навч закл