Г К Барилова, К Д Глуховцева - Українська етнолінгвістика навч посіб для студ вищ навч закл - страница 12

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 

Отже, як украяний хліб зветься окрайкою, украяла (тоб­то відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде зватись українок) (вкраїною). Ми Й сьогодні вживаємо слово „країна", утворене від слова краяти, як загальну на­зву виокремлених з загалу земель. За нашою рідною землею зберігся термін - Україна (Вкраїна), з пізнішим переносом наголосу на і - Україна. Однак у Т. Шевченка часто зустрі­чаємо Й первісний варіант наголосу: „Я так її, я так люблю, мою Україну убогу,,.".

Отже, назва нашої землі, нашої держави п нашої тися­чолітньої традиції - „Україна" - означає буквально - „земля, ініділена для нас із загалу, відокремлена від решти", коротше „наша власна земля". Термін „Україна" дуже давній, ймовір­но, давніший, ніж термін „Русь", хоча в офіційному Київсько­му літописі його вперше згадано лише в XII ст. Причиною за­мовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі з певних причин популяризували термін Русь, Колись П. Куліш писав: „по-пнсьменськи Мала Росія, а по-народному Україна". У Словарі української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з давньої історії України: „Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською землею її називати". Реставруючи світогляд наших далеких предків, маємо приггустити, що в давнину сло­во Україна, найімовірніше, несло в собі такий зміст: „земля, кнділена нам Богом...",

Зі словотвірного погляду слово Україна утворено суфіксом ин (а) від іменника украй. Суфікс -ин- в українській мові дуже поширений і мас дінрокий семшггнчний спектр (один предмет t більшої кількості —морквина; одне дерево - соснина; рельєф-по-ландшафтне утворення -долина) та ін. У цій групі - загаль­на назва україна, ще й досі фіксована в українській літератур­ній мові зі значенням 'країна', 'край' (це значення застаріле). 11,е видно, зокрема, з прислів'я: Не всі козацькі україни на ли­царя знані.

Отже, імовірно, що в основу назви Україна було покладено іменники край, країна.

С. Наливайко стверджує, що для того, щоб з'ясувати істин­не значення слова Україна, треба звертатися до нових джерел. Одним з таких джерел є „Велесова книга". Саме в ній на до­щечці 7 є запис: „Ми - коровичі; скіфи, анти, руси, боруси, су-рожці". Як бачимо, до коровичів автор відносить і русів. Наве­дена цитата сприймається двояко: по-перше, вона означає, що перераховані племена поклонятися корові, і була вона для них священною твариною; по-друге, що кожне згадане плем'я міс­

!45тить у своїй назві компонент із значенням 'корова'. У такому разі кожна племінна назва, серед них і руси, може переклада­тися, як 'коровичі' або містить у собі компонент 'корова'. Сам термін коровичі може означати 'бичичі', бо в давні часи на поз­начення корови й бика було вживаним одне й те ж слово,

„Велесова книга" належить до IX ст., у ній ідеться про русів як про прямих нащадків таврів, що жили в Криму. Звідси Тав­рида, Таврія та ін. С. Наливайко доводить, що таври - це назва русів, слово таври означає 'бичичі', тобто коровичі. Значення етноніма таври намагалися з'ясувати ще античні автори, зок­рема Стефан Візантійський у VI ст. Він говорить, що в Тавриді бог Озіріс запріг биків, зорав землю, і від цієї саме пари биків дістав ім'я народ - таври.

С. Наливайко відзначає, що слов'янські божества Влес - Велес мають спільне походження й однакове значення - скот (тварина). Отже, значення його як „бик" відповідає їхньому статусу. Усе це дає підстави твердити, що етнонім руси, як і його збірна форма Русь, є семантичним двійником слова таври, означає 'бичичі'. Назви Таврида, Таврика семантична тотожна назві Русь і означає „Країна Бика", „Країна Священного Бика".

Так само й назва Україна - пізніша трансформація подібно­го значення, утворена від основи каре, коре. З цього виходить, що термін кравещи, ужитий у „Велесовій книзі" - це предок сучасної назви „українці". Оскільки „Велесова книга" створена волхвами ще до IX ст., то саме до часу створення цієї пам'ятки належить й перша писемна фіксація етноніма українці. Безпе­речно, він існував набато раніше від цієї першої писемної згад­ки, принаймі, в усному вигляді. Тож функціонування термінів українці - кравенци й терміну Україна відсувається на кілька століть углиб Істори. Усі ці назви - Таврида, Волинь, Русь, Ук­раїна - семантичні двійники, різні назви одного й того ж ареа­лу, де поклонялися священному Бикові.

Культ бика й корови поширений у трипільській культурі: знайдено глиняну модель храму з бичачими рогами, посуд три­пільці робили з вушками, схожими на роги; богиня-мати час­

146

ш зображена з рогами; трипільці закопували під поріг черепи корів з рогами або просто зберігали їх; весільний коровай та­кож був рогатим.

Ще один висновок: словосполучення Україна-Русь - не ні гучне сусідування двох випадкових малозначущих означень, .і поєднання абсолютно рівнозначних, сповнених глибинного і місту і високого соціального статусу назв, які доповнюють одна одну - Країна Священної Корови. Країна Священного І.нка [Наливайко].

Про давні назви топонімів

А тепер про столицю України - Київ. Що означає сло­во столиця! Імовірно, „місце, де перебуває правитель краї­ни". У наш час атрибутом влади ггравителя-монарха с трон. У часи Рюриковичів трон звався „стіл" (пізніше „престол"), і )іже місце, де перебував князь-монарх. звалось „столиця", і ното місце із „столом" (пізніше - „престольний град"). Сло­во „стіл" і його найвищий ступінь - „престол" - утворені від дієслова „стелити", отже, виникли ще у ті давні часи, коли правитель (вождь, князь) вирізнявся з-поміж інших громадян і им, що на зборах громади сидів (чи стояв) на спеціальній підстилці (імовірно, Із шкур, килимів чи обробленого дере­ва). Але ще давніше, ніж „стіл", ознакою верховного пра­вителя на Україні був жезл з триконечним навершям, який івався „кий".

Зображення володарського кия ми можемо бачити на моне­тах скитських царів Боспору, київських князів, на їх печатках і на давніх іконах. Коли сколоти в союзі зі своїми братами гал­лами й слов'янами перенесли свою столицю з Надчорномор'я на береги Дніпра, вони назвали її Київ, тобто „місто верховної влади країни і и символу кия". За цим символом, як свідчить легенда, самого сколотського князя звали Кий. Союзного з ним зверхника галлів і кельтів звали Щек (інша вимова - Чех), а іверхника слов'ян-хорватів - Хорив". Варто відзначити, що ук­раїнське слово „кияни", утворене не від назви міста, а від назви державного символу.

Показово, що назва інших великих міст України дають свідчення про характер поселень на нашій землі, місцерозта-шування тощо.

Острог (Рівненська обл., існує, імовірно, з IX ст), перша згадка датована 1100 р. Назва походить від острг 'гострий', 'загострений'. Такими були кілки, що ними в давні часи обго­роджували селище.

Городище — кільканадцять сіл і містечок в Україні. Вони так звуться, бо в Київській Русі городищами звалися поселен­ня, укріплені валами й ровами.

В основу назви поселення нерідко клалася назва ріки: До­нецьк — від назви Сіверський Донець, де дон — ріка, вода.

Коломия (згадка під 1240 р.). У цьому місті є річки Мия і Прут. Одні вчені припускають, що раніше Прут звався Мия, тому місто отримало назву Коломия. Інші твердять, що ріка ця впадає в Прут. Отже, місто розташоване коло Мия.

Суми — розташоване на березі р. Псла при впаданні в нього р. Сумки (тюркське су - 'вода').

Луганськ - на р. Луганка.

С. Мілове — на р. Мілова (бере свій початок з крейдяних відкладів).

Нижня Даванка - селище розташоване при злитті річок Красної й Дуванки. Назва р. Дуванка походить від татарського дуван - 'дільба'.

Охтирка - річка й гора Ахтир (з тюркського 'біла скеля', 'білий яр').

Старобільськ (заснований 1686 p.). Слобода Стара Біла на р. Айдар (назву річки пов'язують із тюркським ай - 'біла', дар - 'ріка'). Є ій Інше пояснення: ай - 'святий', дар - 'вода'.

Шепетівка - відкриті мінеральні джерела жебоніли - ше­потіли. Селище спочатку звалося Шепіт.

Умань - на р. Уманка (Ума).

Полтава (уперше згадана 1174 р.). У місті тече річка Вор­скла, Поселення виникло в урочищі Лтави. Лтави - 'болото', 'грязь'.

Біловодськ — розташоване на р. Деркул, береги якої порізані ярами з крейдяними відкладами, тому вода в річці біла.

Ізюм (1571 р.) - лежить на р. Сіверський Донець при впадін­ні в нього р. Ізюмця. Вважають, що слово ізюм тут видозмінене татарське слово гузун - 'переправа',

Гадяч - дві версії (Гадяче, Гадское); від гадяче 'годиться /ція проживання, гарне'.

Отже, в основі назви поселення може бути:

—назва річки, джерела, струмка, озера (Сватове - р. Сватова);

- назва рельєфу (Прилуки);

- назва рослини (Кілки 'березові гаї', Березань, Берестечко

- 'берестяні гаї');

- назви тварин, риб, птахів (Бобрик, Вовчанськ (нар, Вов­ча), Лисичанськ, Кабаннє);

- найменування племен (Кривичі, Деревляни, Чехи, Лит­вин, Литовка);

- професія, посада, фах (Володарка; Комісарівка; Шебе-линка - селяни-втікачі; Харцизьк - розбійники; Бортничі; Луб­ни - луб'яни - дощане, дерев'яне; Скомороха - мандрівний му­зикант; Буда, Будница - випалювали смолу, дьоготь ).

Слова із затемненою етимологією

Слово етимологія в українській мові може перекладатися як істинний. Отже, завдання етимології в тому, щоб з'ясувати Істинне значення. Та чи істинним може бути первісне значен­ня? Не завжди вдається проникнути до першооснови слова.

Якщо походження слова непрозоре, то воно нерідко об­ростає багатьма тлумаченнями, серед яких багато й таких, що піддаються народному етимологізуванню.

Наприклад, Волинь - 'країна валів', країна волохів (кель­тів), країна підвищень (Nel - підвищення), утворене від влас­ного імені Волинь (як Малинь) та ін,

Житомир (1240)—центр деревлян, житичів (мир—округ, світ, область). Зафіксована в пам'ятках назва Житомель (Житомль). Тоді можна її тлумачити від імені Житом І суф.-ль, Ім'я Житом

- скорочена форма Житомер 'той, що міряє жито, хліб, багач'.

149

Про назва державних символів

Драматична Історія сучасної назви українського національ­ного символу - Тризуб (Тризубець). Ця назва зовсім нова Вона введена до вжитку російським істориком М. Карамзіним на по­чатку минулого століття. Однак символ старший, його вік визна­чають кілька десятків тисяч років. Знак і справді має прадавню народну назву, цією назвою є слово „трійця", яка в українській мові означає „Бог у трьох лицях" [Грінченко, IV, 84]. Саме цей символ трійці служив навершям для володарського жезла - кия.

Чому, описуючи загадковий київський знак, М. Карамзін вжив не слово „трійця", а нове. Важко сказати, але сьогодні ві­домо, що старовинне слово „трійця" виражало символ триєд­ності (українські слова „троїцький" і „триєдиний" і досі мають однаковий зміст і перекладені російською мовою одним словом - „троичний" [РУС, Ш, 481].

Ця емблема справді дещо нагадує три зубці на спільній основі, однак зображає вона не три зуби, а три язики полум'я давньоарійського (як і давньослов'янського) бога Огня (Агні), яке, у свою чергу, символізує Святу Трійцю космічних енергій, організований простір, Дерево Життя.

Утвердженню терміна тризуб сприяло те, що з поширенням християнства на слов'янських землях все більшого значення се­ред образів Святої Трійці почало набувати її християнське, антро­поморфне трактування (Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий).

Ситуація щодо терміну Тризубець різко змінилась на Ук­раїні у першій половині XX ст. у зв'язку з визнанням символу за державний герб Української Народної Республіки. Оскільки на ту пору не було ні жодного дослідження, присвяченого пра­вомірності назви знаку, ні жодного часу на таке дослідження, то при обговоренні і затвердженні державного герба УНР вжи­вався найбільш поширений і усталений на той час термін „три­зубець", що узаконило це значення слова і в українській мові.

Сьогодні термін „Тризуб" набув значного поширення в ук­раїнській мові й відтіснив стару назву символу на другорядні ролі (пор.: слова, що виникли свого часу як переносне значення священного слова „трійця" - „трійця людей", „трійця свічок"

і г. ін.) [УРС, VI, 102]. Це явище цілком зрозуміле - за кілька десятків років, що минули від затвердження державного симво­лу, тисячі українських патріотів поклали своє життя, захищаю­чи право української нації на існування, захищаючи гідність і символ цієї гідності, який вони називали Тризубом. Тим самим, термін „Тризуб" освятився кров'ю народу і став священним для кожного національно свідомого українця.

Давньою є й назва нашого національного прапора, який ук­раїнці іменують „знамено", „стяг".

Слово „знамено" походить від праслов'янського znam?, . пов'язане з гпатъ 'знаний, відомий' [ЕСУМ, II, 270]. І спочат­ку воно являло собою зображення знака, розміщеного на довгій жердці. При цьому знак, розміщений на жердці, міг виготов­лятися з дерева, з каменю, з металу або вишивався на тканині. Останній варіант знамена зберігся й до сьогодні.

Знамено, як варіант знака, виконувало усі Його функції щодо позначення належності володінь, майна і людей до певної громади, до певного роду-племені. Однак, на відміну від інших варіантів знака, знамено мало додаткову функцію - збирати до гурту, „стягати" до вожака членів громади під час походу чи битви. Звідси й друга назва знамена■— „стяг". Функцію стягу виконував і бунчук.

Слово „прапор" відображає іншу важливу функцію знаме­на - бути попереду громади, вести ЇЇ людей за собою. Утворене слово прапор відслова *рог, *рег, що означало 'рухатись', 'літа­ти' і давнього перо. Доречно зауважити, що перо у наших пред­ків символізувало вищі, небесні сили. Слово „перо" якнайтісні­ше пов'язане з числівником „перший"; префіксом, що означає найвищу якість - пре (прекрасний, премудрий, прегарний).

До сьогодні в Україні зберігаються етнічні назви населен­ня, пов'язані з давніми племінними назвами: бойки від власної назви - Бойко, Бой- 'воїн'; гуцули - від назви племені уличі, ули­чи улици —»уцули —> гуцули; лемки - віллєм - 'тільки' (лемки називають себе руснаками); галичани - від Галичина, Галич (гр. 'спокій1, ітиша\ гал 'чорПиії); поліщуки — від Полісся, ліс; во­

151лохи — Волощина, від волх 'жрець, чудодійник1; тиверці - вер 'всесвіт'; сіверяни - 'сівери1 - кімери.

Про походження слів каляия і верба

Розмаїту символіку в українській мові має слово калина. \ Етимологічному словнику української мови знаходимо, що слс во калина — похідне від -каїь 'мокра земля, болото, драговина назва зумовлена вологолюбністю калини та поширенням ії болотистих місцях [ЕСУМ, II, 350]. Проте багато вчених з те ким твердженням не погоджуються. Подібна етимологія слов суперечить народному розумінню сутності калини. Слушнок на наш погляд, є гіпотеза мовознавця А. Брюкнера, який увг жав: слово калина походить від сл. каШ 'гартувати, розжарк вати', бо червоні плоди рослини подібні за кольором до розпе ченого заліза [Там само, 350].

У „Словнику античності" слово зі спорідненим коренеї каїоз пояснюється як „прекрасний" [СА, 243]. Як відомо, колис слова красний „червоний" І красивий „гарний" були спільнокс реневими. Крім того, що вони мали спільного предка: -крес--крас-; означало „вогонь". Пор.: кресало, кресати іскри, крес Отже, корінь -кал- у давнину мав значення „вогонь". Це піл тверджує і М. Маковський, який встановив, що індоєвропейсь кий корінь *кеІ передавав значення „горіти" [Маковский, 8Г Отже, корені -кал-, -кел- стародавні й пов'язуються з вогнеї (пор. окалина, раскаленный). Вогонь же у слов'ян був одніс* з первісних матерій, який, поєднавшись з водою, утворив ус живе на землі. Він обожнювався.

А оскільки калина й справді полюбляла вологі, низини місця (про це свідчать і практика, й етимологія), імовірно, ц рослина стала сприйматися в праукраїнців як своєрідний сим вол світового дерева, життя взагалі. Невипадково весільне гіль це (вільце) прикрашали калиною. А воно символізувало віч» нев'януче дерево життя, плодючість.

Водночас колись в Україні вважали красивим саме червоне Згадаймо червоні стяги Давньої Русі, червоні (а не бліді) щокі дівчини, які пашіли жаром. Дівчата в давнину прикладали д<

152

обличчя кетяги калини: вірили, що перейде до них здоров'я і краса цієї рослини.

Калина у світосприйманні українців стала символом кра­си, любові, плодючості, пам'яті, буяння, цнотливості, України, тому що:

- поетичні, ніжні, пісенні, скромні душі українців обирали такі самі символи (непримітні, але образні, глибокі, вразливі);

- модель світу праслов'ян включала анімізм, антропомор­фізм, олюднення, одухотворення дерев, кущів. Крім того, ка­лина, за віруваннями, поєднала в собі головні первісні матерії життя (вогонь, воду). Завдяки їх взаємодії калина „загартува­лася", стала сильніша за зловорожі сили Снігу, Вітру, Морозу, хвороб тощо;

- форма кетягів калини (коло), кольорова гама (біле, черво­не) символізували для язичників найсвятіше - Сонце, яке дає усьому Життя, є чистим, загшіднюючим першопочатком;

- калина, судячи з обрядодіЙ, фольклору, виконувала сак­ральну функцію світового дерева;

- водночас праукраїнці сприйняли, на нашу думку, індоєв­ропейський корінь -kel- (-kal-, -kol-) і його похідні (з відповід­ною семантикою) у свою мовну систему. У багатьох мовах сві­ту цей корінь асоціювався з божествами краси, гармонії, часу, колеса вічності, смерті;

- значний ареал поширення калини на територіях слов'ян (її лікувальні властивості, форма плоду, колір крові, час цвітін­ня в розпал літа - пора буяння природи) зумовили приписуван­ня калині незвичайних якостей, ознак;

- український менталітет пов'язував із калиною гармоній­ну музику Природи, Небес;

- калина з давніх-давен була культовим світовим деревом, навколо якого водили священні хороводи, приносили їй жертву (калач, коровай);

- на нашу думку, калина тісно пов'язана з такими божест­вами, героями наших пращурів, як Коляда, Колоксай, з обрядом Калети (Калити), бо-грецьки kollix - „хліб круглої форми".

Походження слова верба вимагає спеціального розгляду.

Є думка, що складається воно з двох слів вер і ба. У давнину ці слова відповідно означали „всесвіт" і „матір". В українській мові подвійну матір, тобто матір матері й сьогодні називають „баба", „бабуля" та Іншими словами, похідними від подвоєння „ба". Слово має коріння у первісних культах Праматері світу. Й до сьогодні кам'яні культові зображення праматері, що стояли на узвишшях могил по всій Україні, називають бабами.

Слово „вер" також дуже давнє. Величність позначувано-го ним явища - Всесвіту - відбилась в багатьох українських словах. Деякими з них ми користуємось і сьогодні. Це слова „верх", „вершина", „вершити", „верхів'я", „верхній", „зверх-ник", „верховода", „верховина" тощо.

Оскільки найхарактернішою особливістю всесвіту є пос­тійне обертання всіх його складових частин навколо своїх вісей (що не важко було спостерегти й первісній людині), то другий кущ слів в українській мові, породжений давньою назвою всес­віту, характеризував саме цю його властивість. Це слова „кру­говерть", „веремія", „вертіти", „вертатись", „верт" (поворот), „верч" (згорток), „верея" (вісь дверей), „веретено" (деталь, що вертиться у прядильних верстатах; жорнах; ручних, водяних і вітряних млинах; у гончарному крузі тощо).

Як символ Матері Всесвіту, а точніше ії тотем-дерево, вер­ба відігравала значну роль в обрядах і ритуалах українських релігійних і народних свят. Перед Великоднем цілий тиждень святкувалось вшанування Матері Всесвіту - верби. І досі збе­реглись його обряди й назва - „вербний тиждень", „вербна не­діля", „вербниця".

Багатотисячолітню традицію вербного свята засвідчу­ють римські хроніки, де воно описано як „призабуте, дуже давнє" свято етрусків, засновників Риму. Як не дивно, але на Україні вербниця й досі є живим святом, причому ритуальні примовки, які входять в обряди цього свята, майже дослівно зберігаються з текстами примовок, записаних латинянами від етрусків. Це дає змогу зробити висновок, що обряди свята на Україні від часів трипільських лелегів (родичів етрусків) май­же не зазнали змін.

Форми звертання в українській мові

Йдеться про пошуки оптимальної форми звертання в ук­раїнському суспільстві. У Східній Україні деякі громадяни про-гестують проти вживання слова „пан", оскільки воно, мовляв, польського походження. Пропонують замінювати його словами .г ромадянин" і „добродій". До цього нагадаємо, що існує ще іі слово „товариш", яке із зрозумілих причин чимало людей не вживає сьогодні. Однак, попри всі суперечки щодо права на іс­нування того чи іншого слова в українському суспільстві, усі ці слова глибоко українські, і давні, освячені традиціями. Вони, однак, зовсім не рівнозначні - і кожне виявляє свій власний ас­пект стосунків між людьми. Розглянемо ці аспекти.

Найповніший зміст І найбільшу повагу виявляє слово Пан. І 1о слово (за ЕСУМ) запозичене з польської мови, зводиться до прасл. дь лань, що немає ясної етимології. Є думка, що воно пов'язане з Іран, ди рана 'коров'ячий пастух', охоронець ско­ту, має в цій мові дві частини дан 'корова, бик' і тра 'берегти, іахищати'. М. Фасмер слово пан пов'язує з *дъранъ [жупань] начальник округу'; І. Соболевський пояснює походження пан як запозичення з дакійської мови [ЕСУМ, IV, 273]. Наявність нього слова в багатьох мовах засвідчує, що воно спільне для всіх індоєвропейських мов, оскільки було назвою бога Всес­віту предків індоєвропейців. В українській та багатьох інших слов'янських мовах слово „пан" є ознакою найвищої, божест­венної шани. Аналогічно у російській мові звертання „госпо­дин" утворене від імені бога - „Господь", в англійській титул .лорд" від імені бога - „Лорд" і тому подібне. У грецькій релігії культ бога Всесвіту Пана посіли інші боги, а його ім'я лишилось v назві другорядного бога та в слові „пан", що означало „всеза-іальний" („панславізм", „пандемія", „панамериканський").

На другому місці по шанобливості є звертання „добродій", і'озшифровки воно не потребує. Зазначимо лише, що слово не має такого загального значення, як „пан".

Звертання „громадянин" найхолодніше і найофіційніше. Воно характеризує юридичний статус особи, до якої звертає­мось, і є цілком нейтральним щодо нашого ставлення до неї.

155

Походження слова очевидне - це фіксація належності цієї осо­би до громади.

Звертання „товариш" дуже давне. Походить від слова „то­вар", тобто „рогата худсба". Так звертались один до одного пастухи великої рогатої худоби. Пізніше терміном „товариш" почали користуватись члени будь-якого гурту, не лише пасту­шого - „товариші по роботі", „товариші по партії*", „товариші по нещастю" тощо. Члени компартії цілком слушно використо­вували цей термін для взаємних звернень. Коли ж вони почали нав'язувати його усьому суспільству, то це викликало відразу до терміна, як свого часу польські феодали-загарбники викли­кали відразу до терміну „пан". Ці приниження термінів, однак, тимчасові. У вільній незалежній Україні всі українські звертан­ня наберуть природного значення, як, наприклад, у давньому виразі „панове козаки", „панове товариші" тощо.

Слово „леле" у виразі „ой, леле" мовознавці трактують як вигук зі значенням: „на жаль", „біда", „горе". Насправді ж - це звертання за підтримкою до Богині Делі, шанованої нашими трипільськими предками. Отже, цей вираз живе в українській мові щонайменше 5 - 6 тисяч років. Природно, що його пер­винний зміст дещо трансформувався. Однак культ богині води, матері Всесвіту Делі і її брата й дружини бога вогню, батька Всесвіту Полеля залишили в українській мові не тільки вираз „ой, леле", що дає змогу реставрувати первісне значення бага­тьох українських слів.

Український етнос творився тисячоліттями, шляхом об'єднання споріднених за мовою племен, кожне з яких, од­нак, мало свої особливості в мові, її словниковому складі. Так в українську мову увійшли різні слова для позначення одного й того ж поняття. А продовжують вони жити тому, що кожне з них набрало свого особливого значення, характеризуючи різні іпостасі такого явища, як голова роду.

Найзагадковітим є слово тато. На відміну від інших слів, належних до того чи іншого куща зі спільним коренем, слово „тато" не має „родичів" в українській мові. Корінь слова уні­кальний і ні в яких словах не повторюється, за винятком ут­

морених від нього прикметникових форм. Разом з тим слово

......шрене в усьому світі. Навіть мексиканці називають „татом"

і олову роду. З'ясування походження й етимології слова „тато" опмагає виходу за межі океану рідних слів. Зате походження та • мепифічне значення слів „батько", „вітець" і „неньо" є цілком прозорим.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18 


Похожие статьи

Г К Барилова, К Д Глуховцева - Українська етнолінгвістика навч посіб для студ вищ навч закл