М Зимомря - Перекладацький досвід івана франка модель нормативного виміру - страница 1

Страницы:
1  2 

4. Нямцу А.Е. Поэтика традиционньк сюжетов. Черновцы: Рута, 1999. — 176 с.

5. Нямцу А.Е. Идеи и образы Нового Завета в мировой литературе. Часть I. Черновцы: «Ру­та», 1999. — 328 с.

6. Нямцу А.Є. Традиція у слов'янських та західноєвропейських літературах (проблеми теорії). — Чернівці: «Рута», 2001. — 152 с.

7. Нямцу А.Е. Поэтика современной фантастики. Часть I. Черновцы:: Рута, 2002. — 240 с.

8. Филдинг Г. Дон Кихот в Англии // Английская комедия ХУП-ХУШ веков: Антология. М.: Высшая школа, 1989. — С. 576-631.

9. Чапек К. Как делается мировая литература // Чапек К. Собр. соч. В 7-ми т. Т.7. М.: Худож. лит., 1977. — С.452-455.

10. Юнг К.Г. Архетип и символ. М.: Ренессанс, 1991. — 304 с.

Микола ЗИМОМРЯ, професор (Дрогобич)

ПЕРЕКЛАДАЦЬКИЙ ДОСВІД ІВАНА ФРАНКА: МОДЕЛЬ НОРМАТИВНОГО ВИМІРУ

У передмові до збірки «Поеми» (Львів, 1899) Іван Франко гранично чітко обґрун­тував визначальні закономірності взаємодії літератур, їхнього взаємозабезпечення духо­вними надбаннями різних народів шляхом перекладу. У цьому зв'язку доцільно наголо­сити: проникненню у глибинні чинники складного й багатогранного процесу взаємодії національних культур сприяють передусім такі її найхарактерніші, магістральні лінії, як міжлітературні зв'язки, рецепція та переклад. Питання теорії й практики перекладу І.Франко порушував у багатьох передмовах до власних перекладів К.Гавлічека-Боровського, О.Федьковича, Г.Гейне, Г.Кляйста, до перекладів П.Куліша з Шекспіра, а також в таких ґрунтовних працях, як «Шевченко по-німецьки«, «Шевченко в німецькім одязі», «Шекспір в українців», «Переклади українських творів», «Передмова (до збірки «В наймах у сусідів»)», «Переклади Шевченка на сербську мову», «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» та ін.

В освоєнні творчих здобутків того чи іншого народу І.Франко як перекладач і кри­тик [1] вбачав об'єктивний критерій духовного спілкування, що історично складається і розвивається між різними національними літературами. «Передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою, — підкреслював автор передмови, — збага­чує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між ними і далекими людьми, давніми поколіннями» [2, 7]. Таке узагальнення засноване на комплексному розумінні суспільно­го розвитку, соціально-історичних та ідеологічних факторів. Воно дає можливість роз­сунути рамки сприйняття процесу збагачення культур на рівні їхньої безперервної взає­модії — явища глибоко закономірного, котре має, за висловом Н.Над'ярних, «своє ко­ріння, свою історичну логіку» [3, 9].

Ґрунтуючись на з'ясуванні конкретних історичних обставин, що зумовлюють взає­модію красного письменства різних народів, Іван Франко, визначний теоретик і майстер художнього перекладу, слушно розглядав міжлітературні зв' язки і їх найпродуктивнішуланку — переклад — як одну із кардинальних домінант взаємозбагачення національних культур, взаємопроникнення національного й інтернаціонального у світовому літератур­ному річищі. Всією багатогранною діяльністю Франко-перекладач утверджував пере­клад як «акт найвищої дружби» [4, 6] між народами, прогнозуючи закономірне перетво­рення літературних зв' язків у невичерпне джерело такого дійства взаємообміну між на­ціональними культурами.

Іван Франко окреслював нерозривну єдність ідейного та естетичного змісту мисте­цтва перекладу, що «в' яже, а не розділяє народи», закликаючи їх до боротьби за найвищі людські і громадські ідеали — свободу, рівність і братерство всіх людей. Вдаючись до інтерпретації творів продуктів різних віків, культур і народів, Іван Франко головне своє завдання вбачав у тому, щоб кожна з обраних літератур засяяла на українськомов-ному ґрунті всіма «оригінальними прикметами, основними особливостями її народного гумору і народного пафосу, властивостями її вислову, літературного стилю, поетичної техніки» [5, 61]. З цього погляду важко переоцінити внесок Івана Франка як теоретика та практика перекладацького мистецтва. Автор збірки «З вершин і низин» завжди прагнув зробити літературу «робітницею на полі людського поступу». Тому не дивно, що у колі його творчих зацікавлень органічно пов' язані духовні пласти різних народів і різних епох: староанглійські, старогрецькі, староіндійські, староісландські, старонімецькі, ста-роугорські, старошотландські словесні пам'ятки; албанські, болгарські, італійські, іспан­ські, китайські, німецькі, польські, португальські, румунські народні пісні; твори анти­чних письменників і співців епохи Відродження; зразки англійської, американської, бол­гарської, італійської, німецької, польської, російської, словацької, французької, чеської літератур. Цей перелік яскраво підтверджує справедливість висновку, якого дійшов М.Коцюбинський: «Віддавшись творчості в галузі художньої літератури, Франко поста­вив собі за мету зробити доступними своєму народові багатства європейської класичної літератури» [6, 394]. У зв'язку з цим варто підкреслити: перекладацька спадщина Івана Франка все ще чекає на системну оцінку, докладний аналіз всього його доробку. Це сто­сується також і розгляду теми, що є об' єктом нашого повідомлення. Цей висновок не пе­рекреслює вагомого звучання дослідницьких праць, які належать Б.Бендзару [7], І.Журавській [8], Л.Осовецькій [9], Я.Ривкісу [10], Л.Рудницькому [11], О.Хомицькому [12], Я.Яремі [13] та ін.

Рецепцію німецької літератури та її якісні лінії можна переконливо проілюструвати крізь призму Франкового прочитання передусім творів Фрідріха Шіллера (1759-1805). При цьому слід зауважити: йдеться також про роль переємності традицій сприйняття класика німецької літератури в Україні. Адже «львівська школа» в історії художнього перекладу Шіллерового слова на слов'янські мови загалом мала суттєве значення. До неї належали такі львівські поети-перекладачі, як А.Бєловський (1806-1876), Я.Камінський (1777-1855), Л.Семенський (1807-1877), а також Й.Левицький (1801-1860). Власне, Йо­сип Левицький і започаткував українську шіллеріану, коли 1839 року переклав поему Фрідріха Шіллера «Пісня про дзвін». Тут нема потреби докладно зупинятися на аналізі спроби Левицького появити українському читачеві велич майстра німецького слова. І.Франко дав аргументовану оцінку цьому тлумаченню. За його слушним твердженням, поема Фрідріха Шіллера перекладена Й.Левицьким «доволі дивоглядною мовою». Тут проступає зримо від' ємна оцінка. Однак, попри низьку художню вартість його інтерпре­тації, все ж переклад Й.Левицького був своєрідним відкриттям. Воно відіграло певну роль в освоєнні Шіллерової поезії напередодні «весни народів» 1848-48 рр. Бо ж саме на цей час і припадає дієва фаза входження однієї з кращих драм Шіллера — трагедії «Під­ступність і кохання» — у свідомість громадськості Галичини. Мовиться про її українсь­комовне відтворення з-під пера Івана Вагилевича. Доводиться тільки пошкодувати, що рукопис перекладу одного з творців «Русалки Дністрової» не дійшов до читача. Анало­гічна доля спіткала й хронологічно наступні перекладацькі спроби. Вони пов' язані з по­пуляризацією Шіллерового набутку з боку Я.Головацького, який активно зацікавлював о. Беднаржа (він же Г.Боднар, Г.Боднаренко) перекладати твори Ф.Шіллера. Так, 10 ве­ресня 1848 року о.Беднарж надіслав Я.Головацькому низку своїх перекладацьких «кава-лочків» з надією, що, може, «котрий сподобається Вам та вмістите в якій часописьмі»

[14].

Примітно, що у фонді Я.Головацького відділу рукописів Львівської наукової біблі­отеки ім. В.Стефаника зберігається рукописний переклад дев' яносто п' яти рядків твору «Журавлі Ібіка» [15]. Це — уривок одного з найвищих досягнень баладної творчості Ф.Шіллера. Як відомо, оригінал балади має 184 рядки. Хоча ім'я перекладача й відсутнє, можна з великою ймовірністю припустити, що йдеться про інтерпретацію о.Беднаржа

[16].

Кращим попередником Івана Франка у справі рецепції Шіллерової спадщини був А.Могильницький (1811-1873), який опублікував 1849 року на шпальтах «Зорі Галиць­кої» [17, 240] баладу Шіллера «Граф із Габсбурга».

І.Франко справедливо піддав критиці і переклади І.Гушалевича (1823-1903), зок­рема, таких поезій Шіллера, як «Die Macht des Gesanges«, «Das Lied von der Glocke«, «An die Freiheit«. Як на мою думку, спроби І.Гушалевича слід розглядати радше як самобутні переспіви («До моєї мислі», «Пісня життя» та «До свободи»), наслідування Шіллерових ідей. Натомість позитивно характеризував І.Франко виступи М.Козановича (1807-1877), а саме його інтерпретації з Шіллера «Elegie auf den Tod eines Junglings» («На смерть мла-денця»), «Der Taucher» («Норець»). Критик вбачав у ньому «прихильника народної мови в письменстві». Українську шіллеріану поповнили Б.Дідицький та О.Кониський. До речі, О.Кониський також вдався до переспіву відомого твору Ф.Шіллера «An Minna» («До Мінни»), видрукуваного у першій книжці «Галичанина» за 1862 рік.

Названі інтерпретаційні спроби не поповнили скарбницю української перекладної літератури. Проте вони були підґрунтям, що лягло в основу появи художньо довершених Франкових перекладів творів Ф.Шіллера. До того ж вони були ілюстративним матеріа­лом для І.Франка як дослідника Шіллерового доробку і німецької літератури — загалом.

І.Франко переклав два поетичні твори Ф.Шіллера: «Прогулька» («Der Spaziergang», 1795) [18] та «Помпея й Геркулянум» («Pompej und Herkulanum», 1796) [19]. Обидва пе­реклади були виконані спеціально для збірки поезій, що вийшла у Львові напередодні 155-ї річниці від дня народження автора драми «Розбійники» [20]. Без перебільшення, можна стверджувати, що вони започаткували новий етап в історії сприйняття творчості німецького поета в Україні. Перекладач повністю зберіг у своєму прочитанні високий дух античності — характерну ознаку названих поем. І.Франко строго дотримувався роз­міру оригіналу — елегійного дистиха, себто гекзаметра у поєднанні з пентаметром, при­скіпливо «копіював» синтаксично-образний лад, не порушуючи законів рідної мови. У намаганні передати стилістичні особливості поем Ф.Шіллера з їхньою проекцією на ан­тичність, І.Франко допускав у обох перекладах розгалуження складнопідрядних речень та рясноту інверсій, що нагадує античний лад мови. Так, приміром, особливу щедрість у поемі «Прогулька» інверсивних зворотів типу «der Ernten ruhiger Kreislauf» (жнив спо­кійний цикл), що творять високий стиль оповіді, перекладач компенсував аналогічними за стильовою функцією постпозитивними епітетами.

Піль тих народе щасливий, що не проснувсь до свободи,

Як ті поля ти живеш мирно у законах тісних.

І не виходять бажання твої поза обруб щорічно жнива,

І як щоденний твій труд, правильно вік твій сплива [21, 112].

І.Франко як реципієнт зумів проникнути в поетичний світ Ф.Шіллера, пройнятись його античним світобаченням і таким чином наблизити читача до того розуміння барв і звуків поеми «Помпея й Геркулянум», яке нагадує знамениті полотна епохи Відроджен­ня.

До слова, виконуючи свого часу зіставлення першотвору з польськомовним пере­кладом власного твору «Каменярі», І.Франко наголошував: «Коли слова перших трьох категорій творять головну основу словесного твору, надаючи йому зміст і акцію, то сло­ва другої категорії — се неначе тінювання в малярстві, що оживляє і упластичнює кар­тину» [22, 20]. Тому він як перекладач прагнув до максимального збереження у процесі відтворення усіх компонентів оригіналу. Крізь призму його прочитання постає не уяв­ний, а конкретно існуючий світ, характерний для першотвору та його автора. Нерідко перекладач вдавався до пояснення німецьких рядків шляхом доповнення окремих худо­жніх компонентів, уточнення слів, їх порядку. Проте це не йшло у розріз зі стильовими настановами першотвору, бо, вносячи подібні корективи, Франко орієнтувався на всю ідейно-художню структуру твору. Це рельєфно проступає з перекладу першої частини «Фауста» Гете [23] — безпрецедентного в історії німецької літератури явища. І.Франко як перекладач звертав особливу увагу на цінне збереження в трансформації всієї гами ідейного багатства оригіналу, його художньо-стилістичної своєрідності, не забуваючи й про важливість художньої деталі: «... я старався переводити «Фавста» вірно... , наскільки се було згідне з духом нашої мови» [24, 180].

Аналогічне твердження міститься також у «Передньому слові» [25] до 16 перекла­дів поезій Г.Гейне, що було своєрідним трактуванням Франкового перекладацького до­свіду щодо інтерпретації німецької літератури загалом.

«Перекладаючи Гейне, — підкреслював І.Франко, — я дбав про те, щоби передати якомога вірно не тільки думку, але також форму, тон, розмір первотвору» [26, 446]. Зро­зуміло, це не означає абсолютизації права перекладача на шаблонну фіксацію об' єкта зображення. Франко робить акцент на потребі передати індивідуальну манеру письма автора оригіналу, виявляє типологічні сходження в різних літературах, що призводить до системної характеристики процесу міжлітературної взаємодії. «Пушкінова драма «Борис Годунов» була першою в російськім письменстві драмою в новочаснім значен­ні... Можна в тій драмі бачити подекуди вплив Шекспіра та Байрона, а щодо будови, не зв' язаної правилами, прийнятими в англійських драматургів, також вплив драми Гетего «Gotz von Berlichingen»; та все-таки Пушкінова драма лишається в високій мірі оригіна­льною, типово російською й історичною» [27, 179].

Щоправда, у перекладі аналізованих творів Ф.Шіллера, зокрема поеми «Прогуль-ка», має місце зриме спрощення поетичних образів, зміщення їх у часі. Так, у перекладі мелодійного, гранично простого словосполучення («tief neigen der Erlen / Kronen sich, und im Wind wogt das versilberte Grass»), тобто низько хиляться крони вільх і на вітрі ко-лихається посріблена трава, пропущено у Франковому прочитанні важливу деталь — «посріблена трава». Цей епітет органічно разом з іншими словесно-образними засобами покликаний втілити думку про чистоту природи, що є джерелом духовного та фізичного оновлення людини. Тим паче, що на цьому виразно акцентує автор у звертанні до при­роди: «Reiner nehm ich mein Leben von deinem reinen Altare» («Та я чистіше житє візьму з вівтаря чистого твого»).

У намаганні зробити доступною для читача красу поетичного мислення німецького поета, український майстер вдавався до прямого і далебі не завжди вдалого наслідування

Шіллерового синтаксису. А це, зрештою, привело до ускладнення конструкцій типу: «Dieses Dienergefolg meldet den Herrscher mir an» — «Служби дружина стрійна пана зві­щає мені» ; «Deiner heiligen Zeichen, o Wahrheit, hat der Betrug sich (Angemasst der Natur kostlichste Stimmen entweiht» — «Знамена, правдо, твої присвоїла ощука святії і опога­нила всі звуки природи ніжні».

Перекладач конкретизує, деталізує загальні поняття, як наприклад, у поемі «Пом­пея й Геркулянум»: «der raumige Portikus offnet Seine Hallen» — «ось і портік широкий провадить в сіни й пристінки»; «Da stehn noch die schonen Geschirre» [28] — «Ось горня­тка й збаночки».

Франко, як слушно зауважує О.А.Домбровський, і в чому переконуємось частково на вищенаведених прикладах, «дозволяв собі міняти заголовки, давати назви окремим поезіям або частинам, яких вони в оригіналі не мали. З цієї точки зору переклади Франка вимагають спеціального дослідження, тому що між теоретичними настановами і його перекладацькою практикою існує певна розбіжність» [29, 316].

Усвідомлюючи суспільну роль перекладу як одного з найважливіших факторів міжнаціональної взаємодії літератур, Іван Франко вперше у вітчизняному літературо­знавстві науково розробив, творчо обґрунтував і засвоїв теоретичні принципи мистецтва художнього перекладу, критерії оцінки якості інтерпретації першотвору, відбору оригі­налу, питання адекватного відтворення тексту з врахуванням органічної єдності змісту й форми, а також концептуальні завдання перекладача.

Численні міркування І.Франка про переклад, висловлені з різних приводів і розпи­сані в багатьох статтях, склали б цілісне монографічне дослідження. Таке видання вже давно на часі. Із його сторінок постав би на повен зріст Франко як теоретик і майстер художнього перекладу, як основоположник українського наукового перекладознавства.

Іван Франко на практиці довів справедливість власного ж твердження, що «пере­клади чужомовних творів, чи то літературних, чи наукових, для кождого народу явля­ються важним культурним чинником» [30, 7]. Його внесок у зведення «золотих мостів» дружби між народами засобами художньої трансформації творів різномовних літератур окреслює цілу епоху в українській перекладознавчій науці. Як перекладач Іван Франко доклав воістину титанічних зусиль, прилучаючи рідний народ до невичерпних джерел світової культури, сприяючи зміцненню культурних взаємин між Сходом і Заходом на зламі ХІХ — початку ХХ ст.. Викликає подив його широкий діапазон зацікавлень найрі­зноманітнішими творами світової літератури і, зокрема, — німецької.

Завдяки невтомній діяльності Івана Франка-перекладача (умовний початок припа­дає на 1879 рік, коли побачила світ перша друкована збірка його перекладів під назвою «Думи й пісні найзнатніших європейських поетів»), в українську літературу ввійшли твори Данте, Шекспіра, Байрона, Гюго, Верлена, Золя, Бернса, Шеллі, Ібсена, Міцкеви-ча, Врхліцького, Йокаї, Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, а також представників німецькомовного письменства — Лесінга, Гете, Шіллера, Геббеля, Гельдерліна, Гейне, Гервега, Фрайліграта, Грюна, Ленау, Келлера, Майєра та інших. Розглядаючи перекла­дацьку діяльність Івана Франка під кутом зору її зв' язку з сучасністю, її беззаперечного благотворного впливу на сучасний процес міжлітературної взаємодії, відомий українсь­кий поет Дмитро Павличко писав на сторінках «Літературної газети»: «Ми досі користу­ємося Франковими перекладами з багатьох мов Європи та Азії; адже потрібні ще деся­тиліття, щоб навіть зусиллями наших кращих перекладачів заново... перекласти все те, що витлумачив один Франко» [31, 6].

Ми звикли до характеристики в оцінці Франка як титана духу й творчої сили, «ве­летня думки і праці» [32, 3]. Бо вона природно відтворює його реальний внесок у розви­ток численних ділянок суспільного і людського життя. Звідси — висновок: серед різно­манітних зацікавлень І.Франка чільне місце займає мистецтво перекладу. Власне, в роз­робці теорії перекладу і утвердження її визначальних принципів на практиці Франко був свого часу вершиною [33, 3]. Автор особливо цінного трактату «Із секретів поетичної творчості» надавав великого значення художнім трансформаціям з літератур різних на­родів, увиразнюючи важливість фактору збагачення мистецьким досвідом національних культур, в т.ч. і рідного народу. Власне для того, щоб «не повторяти того, що вже другі забули, а вносити у всесвітню скарбницю літературну хоч малу крапельку, а нового, сво­го власного, зачерпнутого з криниці того життя народного і індивідуального, що ще пе­ред ним не було так експлуатоване» [34, 16].

І.Франко аргументовано довів: кожний визначний твір іноземної літератури вна­слідок сприйняття шляхом високохудожнього перекладу органічно вписується в кон­текст літератури-реципієнта, стає якісно новою домінантою міжлітературної взаємодії та взаємозбагачення художнім досвідом — нерідко кількох літературних систем. Так, при­міром, передруковуючи свій переклад румунської народної балади «Майстер Маноле», Франко наводить у праці «Студії над українськими народними піснями» характерний приклад такого панорамного осмислення факту. «Німецький автор (В.Коцебу — М.З.) переклав румунський твір досить свобідно, тому я й покористувався досить свобідно йо­го перекладом, заступаючи напущену фразеологію простішими висловами в дусі народ­ної поезії» [35, 466]. У цих словах цілеспрямовано підкреслюється також контекстуальна вторинність, що відводиться мові-посереднику. Це — промовиста ілюстрація того, що Франко-перекладач у своїй практиці не завжди користувався першоджерелом, тобто тек­стом мовою оригіналу. Осмислюючи архітектоніку взаємодії національних культур, І.Франко постійно прагнув до конкретної дефініції кожного виміру як одиничного, так і загального. Його перекладацький доробок увібрав досвід з проекцією на тримірність та­ких фаз, як а) літературні зв' язки, б) рецепція, та в) інтерпретація.

«Перекладаючи загалом докладно рядок за рядком я, крім природних вимог нашої мови, що при відповіднім ужитті робить можливим конкретніше, живіше та колоритніше представлення, ніж у російській подбав поперед усього про правильну, чисто дактилічну будову гекзаметрів із захованням у переважнім числі віршів правильної цезури, чого в віршах Костомарова, очевидно, не обшліфованих для друку, аж надто часто почувається недостаток», — пояснює І.Франко свої перекладацькі засади на основі перекладу поеми «На руїнах Пантікалеї» М.Костомарова [36, 298].

Подібні висловлювання Франка про мистецтво перекладу дають можливість відті­нити межі змагання між об' єктивною інтерпретацією оригіналу і суб' єктивним тлума­ченням його перекладачем. Особливо характерною у цьому напрямку є його ґрунтовна перекладознавча студія «Каменярі». Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання», написана І.Франком 3-24 травня 1911 року. Ця праця, як слушно відзначає Р. Зорівчак, й досі залишається «неперевершеним зразком лінгвістичного ана­лізу перекладу, цікавого ще й тим, що цей аналіз зробив автор оригіналу» [37, 128]. Зро­зуміло, погляд І.Франка на механізм міжлітературного впливу не суперечить принципам детального аналізу перекладного твору, а також загальної оцінки його автора [38, 456].

Своєю перекладацькою діяльністю Іван Франко, за образним висловлюванням О.Білецького, «розбирав стіну національної обмеженості», виводив українське слово на простори нових тем, живих контактів із літературами багатьох народів світу [39, 302]. Плоди цієї діяльності демонструють науково вивірену модель нормативного виміру саме на рівні перекладацького досвіду. Франкове слово — в оригінальній та перекладній ін­терпретації нині особливо близьке й зрозуміле сучасникам. Воно захоплює енцикло­педичністю пізнань у найрізноманітніших ділянках людинознавства.

Література:

1. Гром'як Р. Історія української літературної критики (від початків до кінця ХІХ століття). -Тернопіль, 1999. - С. 171-175.

2. Франко І. Зібрання творів у п'ятдесяти томах. - Т.5. - К., 1976.

3. Над'ярних Н. Не просто вплив // Радянське літературознавство. - 1979. - № 4.

4. Рильський М. Мистецтво перекладу: статті, виступи, нотатки. - К., 1985.

5. Франко І. З чужих літератур // Літературно-науковий вісник. - 1898. - Кн. І.

6. Возняк М. Велетень думки і праці. Шлях життя і боротьби Івана Франка. - К., 1958.

7. Бендзар Б. Вклад Івана Франка в справу популяризації надбань української літератури серед австрійців та німців // Українське літературознавство. - Вип. 3. - Львів, 1968. - С. 83-88.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

М Зимомря - Барвінок із щедрих змагань або слово про петра рихла

М Зимомря - Перекладацький досвід івана франка модель нормативного виміру

М Зимомря - Творчість володимира винниченка та артура шніцлера сутність художніх шукань

М Зимомря - З категорії цілісних характерів, слово про анатолія нямцу

М Зимомря - Його цілительне слово